Глава 27 — Антон

— Якщо ти тільки пальцем доторкнешся до хвіртки... — Антон не знав, що сказати далі. Погрожувати через Купол — ідіотсько. Але це було краще, ніж нічого.

Цей тип виліз нізвідки, стояв там такий спокійний, наче прийшов солі позичити, і ніс якусь дичину. «Нічого не пам'ятаю», «прокинувся посеред вулиці». Ага, авжеж. Вони, що, мають йому просто повірити?

— Чому ми не можемо впустити його? — запитала Роза. Антон замружився на секунду. Дай їй, боже, хоч крихту розуму.

— Ти серйозно? — він різко махнув рукою, немов відганяючи муху. — Може, ще ліжечко йому застелимо? Тобі нагадати Ігоря?

Роза втупилася в землю. Виглядала так, ніби він її щойно вдарив. І від цього погляду Антонові ще більше хотілося кричати. Він не хотів бути мудаком, чесно. Але усі навколо поводилися так, ніби знайшли загубленого цуцика, а не чувака, який виліз невідомо звідки.

— Вибач, — втрутилася Ліза, звертаючись до Богдана. — Ми не можемо ризикувати. Нам потрібно знати, де ти був увесь цей час, і бути впевненими, що ти не один із них.

— Я не знаю, як вам це довести, — знизав плечима Богдан. — Я навіть не знаю, про кого ви. Але, здається, вас це не цікавить.

Антон почав міряти кроками доріжку перед хвірткою. Цей тип дратував кожною клітиною. Чого він не трясеться? Чого не скиглить? Звідки в нього цей вигляд «я тут головний», коли він стоїть у пилюці під парканом?

— Ти не виглядаєш наляканим, — Антон зробив крок ближче до хвіртки. — Усі навколо померли, а ти прийшов на нас подивитися, як у зоопарку?

— Я був один два тижні, — Богдан криво усміхнувся. — У мене було достатньо часу, щоб зрозуміти, що всі не поїхали на канікули. Я виживав весь цей час. 

— Зворушливо, — пробурмотів Антон, скривившись. — Шкода, що ми не рятувальна служба.

— Якщо ти дійсно нічого не знаєш, — Ліза говорила рівно, без коливань, — мені жаль. Але ми не можемо впустити тебе. Це не про довіру. Ми просто не можемо ризикувати.

— Я теж не знаю, хто ви, — у голосі Богдана з’явився виклик. — Може, це ви — не люди?

Його погляд різко метнувся вбік і впіймав хрест. Той самий, що вони встромили в землю, коли ховали Ігоря. От дурні, треба було далі, за кущами... Антон відчув, як шлунок зводить судорогою.

— Що з ним сталося? — Богдан не відводив очей від могили. — Його вбили вони... чи ви?

Кулаки зімкнулися самі, аж кістки захрустіли. Антон зробив крок до хвіртки. Ліза виставила руку поперед нього. Богдан побачив це, і всміхнувся куточком губ. 

— Я й навіть не впевнений, що хочу у вашу клітку, — протягнув, схрестивши руки на грудях. — Чому я маю вірити, що ви тут позитивні герої?

Це влупило несподівано. Антон зиркнув на Лізу — вона стояла як скеля. А його самого теліпало. В голові пронеслася думка, від якої стало нудко: а що, як цей тип правий? Що, як вони вже стали тими виродками, яких боялися? Що, як він сам уже перетворюється на копію свого старого, який тільки й вмів, що орати й кидатися на людей?

— Думай, як хочеш, —  відповіла Ліза, не ворухнувшись. — Якщо ти справді людина, то я рада, що тобі вдалось вижити. Значить, можуть бути й інші. Але якщо тебе не чіпають — значить, у них на тебе якийсь план. Залишайся поряд із нами, за Куполом, і, можливо, ми знайдемо вихід. 

— Подумаю, — кинув Богдан і, вже розвертаючись, додав: — Я принаймні можу піти. На відміну від вас.

— Повтори це ще раз, раптом ми не зрозуміли, — огризнувся Антон, розвертаючись у бік будинку.

Двері грюкнули. Він пройшов кілька кроків коридором, і тільки тоді його тіло відпустило. Спина була мокрою, сорочка неприємно липла до шкіри. Антон вперся пальцями в стіну, відчуваючи, як під нігтями кришиться стара штукатурка. Тремтіння в руках ніяк не минало. «Не люди». От же мудак.

Мабуть, так вони всі й здохнемо, —  пронизала думка. — Просто перегриземо один одному глотки, бо злякаємося кожного, хто постукає у ці срані двері.

Опинившись в своїй кімнаті, Антон перепробував все, щоб забути про Богдана. Прийняв душ. Потім довго лупив м'ячиком у стіну. Ритмічний звук «туп-туп-туп» трохи заспокоював, поки гума не тріснула. Антон вилаявся, кинув залишки м’яча в кут і витяг з-під матраца останню цигарку. Беріг на «чорний день», коли зовсім притисне. Ну ось, притиснуло. Далі нікуди.

Він курив у кватирку, жадібно затягуючись і дивлячись на свої пальці. Треба було йти до Рити. Не тому, що хотілося — бачити її зараз було фізично боляче — а тому, що інакше він просто збожеволів би в цій чотирьохстінній коробці. Він виплюнув недопалок у вікно, зачекав, поки дим вивітриться, і вийшов у коридор.

Зайшов до Рити без стуку. Вона з Андрієм жили в кімнаті якоїсь дівчинки. Це відчувалося відразу: плюшевий ведмідь у кутку, наліпки з поні на шафі, рожеві кеди біля порога. Антону було стрьомно навіть дихати тут. Наче вони зайняли чиєсь місце, а справжні господарі ось-ось повернуться.

На столі біля вікна кисла недоїдена каша — по краях уже взялася жовтою кіркою. Сама Рита лежала обличчям до стіни, зарившись у подушку. Її чорне розпатлане волосся закривало половину затилка. Вона навіть не здригнулася, коли двері клацнули за його спиною.

Антон підтягнув табурет і сів поруч. Метал жалібно скрипнув під його вагою.