Глава 26 — Роза

Новина про якихось там виживших за Куполом була порожнім звуком. Навіть якщо хтось живе поруч — що з того? Це нічого не міняло. Не давало їжі, безпеки, влади. Просто більше дурнів, з якими треба ділити повітря. Роза відчувала лише пустку. Усі надто переймались цією новиною, обговорюючи одне й те саме по колу. Ця дурна метушня починала її бісити.

Коли вона стала невидимою? Вона — Роза Ольшанська.  Її помічали завжди. Її вбрання, сумка, навіть ручка — усе це ставало причиною для розмов. Вона вміла увійти так, щоб усі обернулись. Просто знала, як це робиться. Так працював світ. Вона дарувала подарунки, запрошувала на вечірки, дозволяла бути поруч. А люди — дарували їй увагу. Це було справедливо.

Тепер у неї не було валюти для обміну. Вона стояла біля стіни, як предмет меблів, і ніхто не дивувався. Бо дивитися на м’яту футболку й облущений лак — сумнівне задоволення.

— Думаєш, вони коли-небудь відлипнуть від холодильника? — голос пролунав прямо над вухом.

Роза здригнулася. Повернула голову. Майя стояла в пітьмі дверного отвору, бліда, з розпатланим волоссям. Не дивилася на Розу, очі бігали по кімнаті. Роза поморщилась. Питання до неї? Схоже, Майя просто розмовляла з голосами у своїй голові.

— Думаю, вони пережовують одне й те саме вже по сотому колу, — Роза все ж відповіла, ледь усміхнувшись.

Вона вдивлялася в Майю: та виглядала... паршиво навіть для Майї. Плечі напружені, пальці безупинно шарили по кишенях. 

— У мене є питання, — Майя говорила тихіше, ніж зазвичай. — До тебе.

Роза нахилила голову. Потім кивнула, мовляв, продовжуй. 

— У мене є певні проблеми з одним спогадом. І він, на жаль, пов’язаний з тобою.

Роза підняла брову. Вони обертались в різних колах. Які в них можуть бути спільні спогади?

— Той день... коли ми були під кайфом...

— Екстазі? — Роза скривилася. — Воно через тебе було?

— Я не про екстазі! — Майя підвищила голос. — А про той день, коли ми прийняли довбаний метадон.

Вона зробила крок ближче. У Рози було бажання відступити, але вона вже була прижата до стіни.

— Я не збираюся нікому розповідати, якщо це тебе хвилює. Просто хочу, щоб ти мені сказала, що сталося того вечора. Я нічого не пам’ятаю. Ось я приймаю цю хрінь, а потім — прокидаюсь на підлозі в школі. І поруч знову ти!

Роза дивилася на неї, як на божевільну. Те, що Майя сиділа на важкому, було новиною, але не прям дивувало. 

— Уточню, — Роза говорила повільно, чітко, ніби зверталася до людини в стані марення. — Ти приймаєш щось важке, тебе плющить, і ти вирішуєш, що в цьому винна я?

Майя закотила очі, але нічого не сказала. Лише трохи скрипнула зубами. 

— Я не знаю, чим ти накидалась, — Роза знизала плечима, — але мене там не було. Я не приймала нічого важчого за екстазі у своєму житті.

Майя втупилась у Розу, звузивши очі. 

— Пішла ти, — врешті видихнула з таким презирством, наче Роза була порожнім місцем. Вона пройшла повз, навмисно зачепивши її плечем.

Роза дивилася їй услід, потім хмикнула й повернулася до кухні. Вони все ще товклися там, щось обговорюючи. Можливо, бути невидимою — це не так уже й погано. Менше дурних розмов. 

Стирчати в коридорі далі не було сенсу. Роза розвернулася й пішла до виходу. Треба було вдихнути хоч щось, крім запаху чужого поту й цієї шизофренічної історії Майї. Вийшла за ґанок і зробила кілька кроків углиб подвір’я. Повітря було сухе й тепле, пахло пилом, деревом, легким запахом нагрітої трави, що втратила свіжість. Всередині будинку ще гули голоси — хтось сперечався, хтось сміявся, але звук вже здавався приглушеним, ніби через товсте скло. Вона замжурилась, відчувши, як сонце б’є в обличчя. Воно здавалось несправжнім. Як лампа в салоні краси. Промені гріли, але не обпікали. Вони ніби продиралися крізь шар пластику чи дешевої плівки. Надто рівне світло, надто стерильне. Бісить.

Роза вмостилася на дерев’яні сходи й закинула голову, даючи волоссю вільно сповзти по спині. Можна було б навіть спробувати позасмагати — просто вимкнути мозок і вдати, що світ не накрився мідним тазом. Раптом хтось із хлопців визирне у двір і зацінить кадр? Колись це було приємно — ловити чужі погляди, знати, що гарна. Але зараз... зараз це нікого не чіпляло. Той же Микита лише скривиться і видасть щось про її «поверхневість». Хоча звідки йому знати, яка вона? 

Раптовий стукіт перервав її роздуми. Дівчина здригнулась і почала озиратися, намагаючись зрозуміти, звідки долинає звук.

— Вибачте, — пролунав низький голос. Незнайомий. Чоловічий.

Вона завмерла. Їй не здалося. За хвірткою стояв хлопець. Не прибулець. Звичайна людина. Вона кілька секунд дивилася на нього, не кліпаючи. Мозок відмовлявся збирати це докупи. Темне волосся, що падало на лоб. Чорна футболка, припорошена пилом. Засмагла шкіра. Людське обличчя. Занадто звичайне, щоб бути справжнім.

Її пальці самі піднялися до губ.

— Ти справжній? — вирвалося у неї.

Він кліпнув.

— Сподіваюсь.

І навіть усміхнувся краєм рота. Це було настільки неправильно, що Роза відчула, як по спині повільно поповз холод. Він стояв спокійно. Не рухався. Не намагався підійти ближче. Наче просто хотів спитати час.