Глава 25 — Ліза

Вона дивиться зациклену сцену: знову і знову, без початку та кінця. Той самий ліхтар, що миготить, але ніколи не припиняє світити остаточно. Ті самі вологі цеглини, мусорний бак з боку. Тут є ще щось, але Ліза ніколи не може згадати. 

— Ти дочекаєшся таксі сама?

Голос Рити у спогадах щоразу звучить інакше. То холодний, то наче знущається. Насправді вона тоді ледь трималася на ногах. Андрій просто тягнув її до машини, закинувши руку собі на плече. Хіба вони могли знати? 

Хто міг передбачити, що кляте таксі так і не приїде? Що пальці не втримають телефон, що він шльопнеться на асфальт, гаснучи прямо на екрані виклику? Вона пам’ятає цю мить — серце калатає, коліна м’які, повітря густе. Може, це й був початок кінця. 

Іноді вона думає: це її вина. В інші дні звинувачує Риту, яка поїхала без неї. І Андрія, який міг би хоча б раз подумати не лише про свою дівчину. Ліза навіть не знала якого обличчя у того таксиста. Але іноді ненавидить його сильніше за всіх.

Вони були на вечірці на честь Гелловіну. Ідіотські костюми, дешеве вино з пластикових стаканів. Хтось намагався викликати духів у ванній, хтось пив «Криваву Мері». Вона ж взагалі не хотіла туди йти. Впиралася до останнього. То якого біса вона знову і знову повертається в той провулок?

Треба розпочати заново. Рита фліртувала з хлопцем у костюмі Тарзана, потім відшила його і подзвонила Андрію. Вона була вщент п’яна. Вони поїхали разом. Для Лізи викликали інше таксі. Воно так і не приїхало. Вона могла б повернутися на вечірку. Могла б дочекатись ранку в забігайлівці. Але ні. Вона пішла пішки.

То хто винен? Рита? Андрій? Таксист?

Світ палає. У вогні кричать її батьки, друзі, випадкові перехожі. Там горить Інга, мов лялька, а поруч лежить Ігор, і у нього немає обличчя. Полум’я повзе до неї.

Я не хочу. Тільки не зараз. Будь ласка...

Вона прокинулася з таким судомним вдихом, що в грудях різко кольнуло. Повітря увірвалося в легені, але його все одно не вистачало. Ліза зігнулася, заходячись сухим кашлем, і тільки тоді зрозуміла, що лежить у власному мокрому простирадлі.

Вона повільно торкнулася обличчя. Пальці були холодні, а шкіра — гаряча й слизька від поту. На губах відчувався солоний смак сліз. Ліза ще кілька секунд не наважувалася подивитися на свої руки, боячись побачити на них опіки.

Сіла, притримуючи себе руками. Голова трохи паморочилась. М’язи не слухались — за кілька тижнів у ліжку тіло втратило звичну гнучкість, стало чужим, неповоротким. Оглянула кімнату. Все на своїх місцях: бляклі шпалери, лампа з пилом на плафонах, стілець біля ліжка, груда книг, яку ніхто так і не прибрав. 

Вона сповзла з ліжка й повільно дійшла до дзеркала. Кілька секунд просто стояла, не впізнаючи себе. Під очима розпливлися темні кола. Губи потріскалися. Волосся звисало жирними пасмами. Ліза торкнулася щоки кінчиками пальців. Шкіра була холодна. Вона стиснула її сильніше, ніби чекала, що відображення хоч трохи зміниться. Не змінилося.

Відвернувшись, вона підійшла до вікна. Ті самі дерева й три машини за Куполом, чиї номери вона могла б назвати навіть уві сні. Ліза вже перестала сподіватися побачити щось інше.

Але цього разу щось змінилось.

Вона втиснулася лобом у холодне скло, примружившись. Далеко, майже на горизонті, піднімався дим. Тонка сіра нитка дрижала в повітрі, розчиняючись у небі. Вона заплющила очі, порахувала до трьох і знову подивилася. Дим нікуди не зник.

Ліза відступила від вікна. Серце закалатало так сильно, що в грудях стало боляче. Вона знову глянула надвір. Потерла очі. Нахилила голову набік. Може, це просто хмара? Але за Куполом не буває хмар. А може, бувають. Звідки їй знати? Вона місяць пролежала в ліжку, ледь розуміючи, який сьогодні день. Їй снилися люди, яких тут не було, вона прокидалася й кілька секунд не могла згадати, де знаходиться. Може, її мозок таки зламався. 

Ліза вчепилася пальцями в підвіконня так сильно, що нігті побіліли. Треба показати комусь ще. Треба побачити їхні обличчя. Якщо вони теж побачать дим — значить, вона не божеволіє. Якщо ні...

Цю думку вона не закінчила. Рвучко відсахнулася від вікна й кинулася до дверей. Ноги ледь слухалися, сходи під кроками хиталися, але їй було плювати.

— Гей, навіщо ти піднялася? — Олег схопив її за руки, але Ліза вирвалась.

— Подивіться у вікно!

Вони перезирнулися. Це був той самий погляд, яким обмінюються дорослі, коли дитина несе маячню про монстра під ліжком. Антон мовчки підійшов до жалюзі й смикнув їх так, що пластик жалібно клацнув. У кімнату ввалилося брудне світло, а разом із ним — та сама сіра смужка диму на горизонті.

Вона затамувала подих, вивчаючи їхні потилиці. Не марення. Вони теж це бачать.

— Це може бути все, що завгодно, — промовив Олег, не відводячи погляду. — Ілюзія. Технологія, яку ми не розуміємо. Або...

— Або хтось живий, — договорила Ліза. Голос дзвенів у власних вухах. 

— Заткніться. Просто заткніться обидва, — Антон відсахнувся від вікна, ніби жалюзі обпекли йому пальці. — Вони нас місяцями тут маринують, а ви побачили дим і вже готові бігти хвостиком. 

— І де вони? — Ліза стиснула кулаки. — Я хворіла місяць, а вони навіть не з’явилися! Тобі це не здається дивним?