Глава 24 — Антон

Антон не ходив — він метався. Від стіни до вікна. Назад. Поворот такий різкий, що кросівок ковзнув по пилюці. Плечем знову влупився в шафу. Та й хрін з нею. В голові — повна каша. Як після удару в боксі: все гуде, нічого не збирається докупи. Рита. Купол. Кров на її руках. Ліза. Ігор зі своїми скляними очима. Скільки вже минуло? Півроку? Більше? Хто його зна. 

Антон різко зупинився біля вікна. За склом — той самий двір. Та сама лавка. Кров на траві. У голові знову прозвучав крик Рити. Він потер лице долонями й сперся лобом об холодне скло.

Прибульці з’являлись коли хотіли. Як таргани. Ніколи не зрозумієш, де вилізуть наступного разу. Може, вони вже тут. Просто дивляться. Може, хтось із них стояв зараз за дверима.

Антон різко озирнувся. Тиша. Тільки десь у трубах хлюпнула вода.

Останнім часом він уже не довіряв власній голові. Вночі він підхопився, бо чітко почув кроки за дверима. Важке «гуп-гуп» по старому паркету. Вилетів у коридор — порожньо. Тільки пилюка повільно кружляла в темряві. Антон провів язиком по зубах. Слина була гірка. Може, це вони щось роблять. А може, він просто потроху їде дахом. 

Він іноді спеціально намагався згадати щось нормальне. Якусь дурню. Як батько матюкався на старий чайник зранку. Як вони з пацанами курили за гаражами й жерли сухарики, поки один блював після першого пива. Як у школі смерділо мокрими куртками взимку. Але спогади не тримались нормально. Картинки мигнули — і все.

Антон сів на підвіконня й потер долоні об штани. Тут усе стало однаковим. Один і той самий коридор. Ті самі сходи. Той самий запах пилюки, поту й консервів. Прокидаєшся — і секунду не розумієш, сьогодні взагалі новий день чи той самий ще не закінчився.

У двері постукали так тихо, що Антон спершу подумав — здалося. Він завмер посеред кімнати, прислухаючись. Знову. Два короткі удари. Антон рвучко відчинив.

Андрій стояв у проході, спершися плечем об косяк, ніби без нього міг просто не втриматись. На футболці під грудьми засохла темна пляма, схожа чи то на кров, чи то на каву. Рукави пом’яті. Під очима — темні кола. Він провів долонею по обличчю, але виглядав так, ніби не пам’ятає, навіщо взагалі це зробив.

— Я тебе не розбудив? — спитав нарешті. 

— Ні.

Антон відступив убік. Андрій зайшов у кімнату й ледь не перечепився об спортивну сумку біля ліжка. Навіть не глянув вниз. Кілька секунд стояв мовчки, дивлячись кудись на стіну за Антоном.

— Рита... — він ковтнув. — Вона не встає. Взагалі. Лежить і дивиться в стіну. Або починає кричати, якщо хтось заходить. Сьогодні я приніс їй воду — вона склянку з рук вибила. Навіть не спеціально, здається. Просто смикнулась.

Антон сперся плечем об шафу. Дверцята тихо рипнули за спиною.

— А ти чого чекав? — кинув він. — Що вона через день скаже «ой, буває» й піде готувати вечерю?

Андрій потер очі. Довго. Пальці зупинилися на переніссі.

— Я мав помітити раніше, — тихо сказав він. — Вона майже не їла останні дні. То сміялась без причини, то зависала посеред розмови. Я думав, це через усе це лайно навколо.

Антон опустив погляд на свої руки. На правому кулаці ще залишився темний слід після удару об стіну — шкіра на кісточках здерта, ніготь на мізинці тріснув майже до середини.

— Це в неї вже бувало? — спитав він трохи тихіше. — Ну... таке.

Андрій криво смикнув плечем.

— Не так.

Антон сперся потилицею об шафу й заплющив очі на секунду. Перед очима сама вилізла Рита — ще до всього цього. Рожева жуйка. Блиск на губах. Сміється в коридорі так голосно, що обертається півповерху. Дивиться прямо в очі, ніби спеціально перевіряє, хто першим відведе погляд.

І повідомлення вночі. «Ти єдиний нормальний тут». А зранку — «У мене є хлопець, не забувай». Антон тоді думав, що вона просто любить крутити людьми. Що їй подобається дивитися, як за нею бігають. А виявилось, що все набагато гірше. 

— Блін, — тихо видихнув Антон. — Виходить, я її взагалі не знав.

Андрій лише коротко хмихнув. У Антона в голові ще стояла Рита. Така сліпуча. І не його. А цього ось чувака в дорогому шмоті, який навіть усміхатися по-людськи не вмів. Антон хотів її як трофей. Як доказ, що йому не потрібен той светр Lacoste. А зараз дивився на Андрія і розумів, як це всі було дрібно. 

— Я зайду до неї потім, — сказав. — Спробую поговорити.

Андрій видавив «дякую». І це прозвучало настільки втомлено й щиро, що Антону стало не по собі. Коли двері зачинились, він ще трохи постояв посеред кімнати, дивлячись у підлогу. Закривавлене обличчя Рити все ще було перед очима. Щоб не думати про неї, він вирішив переключитись на Лізу. Він хотів піти до неї ще зранку, але бачив, як із її кімнати вийшла Майя з таким обличчям, ніби щойно заповнила бланк про смерть. Антон тоді просто пройшов повз.

Зайшов до Лізи вже після сьомої. У кімнаті горіла тільки маленька лампа біля ліжка. Від жовтого світла шкіра на її обличчі здавалася майже прозорою. Ліза лежала спиною до дверей, підібгавши ноги під ковдрою. Волосся злиплося в тонкі пасма на шиї. 

Антон тихо причинив двері ногою.

— Ти їла хоч щось? — спитав замість «привіт».

Ліза ледь ворухнула плечем.

— Майя змусила випити бульйон. Хтось з вас повинен заборонити їй готувати. 

Антон фиркнув і сперся боком об стіну. 

— Я думала, що помру, — сказала Ліза після паузи. Спокійно, ніби констатувала температуру за вікном. — Або стану як Ігор. І знаєш що найгірше? Я в якийсь момент така: «ну окей». Типу... навіть перестала боятись.

У Антона одразу свело щелепу. Він провів долонею по обличчю, потім ще раз, сильніше. Хотілось сказати щось нормальне. А в голові тільки: «не неси херню».

— Не кажи так, — буркнув. — Серйозно.

Ліза повернулась на спину. Повільно, ніби навіть це забирало сили. Подивилась у стелю.

— А ти про це не думав? — тихо спитала вона. — Чи є щось далі? 

Антон видихнув крізь зуби і сповз по стіні на підлогу. Витягнув ноги, втупившись у свою праву шкарпетку — на великому пальці зяяла дірка. Класно. Пацан, що філософствує в дірявих шкарпетках.