Глава 23 — Рита

Підійти. Взяти. Вийти.
Тільки не загубити ключ. Де ключ? А, в руці.
Рита мало не засміялась.
Тихо. Тихо-тихо-тихо.

Вона кілька разів промахнулась повз замок, перш ніж ключ нарешті провернувся. Сухе клацання. Занадто голосно. Вона завмерла. Ніхто не зайшов.

У шафі лежав лазер. Важкий. Навіть важчий, ніж вона думала. Рита притисла його до грудей, і метал холодом пробив кофту. Справжній. Вона провела пальцем по корпусу. Жодної кнопки. Ну і що? Розбереться. Якось же він працює. Ігор точно знав як. Значить, і вона зрозуміє. Скоро купол трісне. Повітря повернеться. Нормальне повітря. Без цього запаху. Без їхніх голосів.

Ноги тупили. Підлога ніби пружинила під ступнями. Рита ледве стримувалась, щоб не побігти. Хотілось сміятись. Або кричати. Або вдарити кулаком у стіну просто тому, що всередині все свербіло від енергії. Але треба бути тихою. Не дихати так голосно. 

Вона зачинила двері майстерні й обережно притримала засув пальцем, щоб не грюкнуло. Нігті тремтіли. Хай тепер попробують дивитись на неї як на психічку. Хай скажуть, що вона тільки реве й створює проблеми. 

Порожні погрози, Рито. Годі вже.

Голос Андрія сплив у голові так чітко, ніби він стояв поруч. Рита сильніше стиснула лазер. Хай тепер повторить це їй в обличчя. Коли купол впаде, вони всі заткнуться. Микита зі своїм вічним «не можна». Олег із його логікою. Навіть Андрій. Особливо Андрій. 

Він тоді навіть ніж у неї не забрав. Просто пройшов повз, ніби вона вже його задовбала. У грудях різко стиснуло. Рита швидше пішла коридором. Треба тільки вийти надвір. Не облажатись. Натиснути що треба.

Коридор здавався нескінченним. Рита йшла майже навшпиньки, хоча всередині її буквально тягнуло вперед. У голові билося: Швидше. Швидше. Швидше.

Вона вийшла на двір і скривилась. Сухе повітря. Штучне. Рита вчепилася в лазер. Пальці дрібно сіпались на корпусі. А якщо не спрацює? Якщо купол навіть не трісне? Якщо вони всі помруть через неї? Вона ковтнула повітря й сильніше притисла лазер до себе. Ну і нехай. Тільки б більше не думати. 

— Рито, зупинись! — голос Антона звучав десь поряд. Вона не звернула уваги. Він теж її кинув. Як всі вони. Напроти неї — щит. Невидимий, але вона відчуває його присутність, як відчуваєш скло перед обличчям. 

— Відійди від неї!

Вони її зупинять. Вони завжди зупиняли. Зараз або ніколи. 

На лазері не було жодної кнопки, жодного важеля. Тільки гладка, матова поверхня. Рита стиснула лазер сильніше й вилаялась крізь зуби.

— Та як ти...

Метал під долонями раптом потеплів. Уздовж корпусу пробігла тонка блакитна смуга. Наче щось живе ворухнулося всередині. Лазер ледь помітно завібрував. На секунду Рита завмерла. А потім подумала: давай.

І вже в наступну мить промінь вистрілив з коротким шипінням. Микита вилаявся й автоматично кинувся вниз, закриваючи голову руками ще до того, як спалах ударив у щит. Купол спалахнув блідо-блакитним. Світло пробігло по ньому хвилею. На секунду все завмерло. Потім промінь рикошетом ударив назад. Рита навіть не встигла зрозуміти куди.

Щось гаряче й сліпуче врізалось у праву сторону обличчя. Ніби хтось встромив їй у мозок розпечений цвях. Голова рвонулась убік. У правому оці щось мокро хруснуло. Лазер вислизнув із рук і глухо вдарився об бетон. Її саму відкинуло назад. Плече проїхалось по землі, здираючи шкіру крізь тканину кофти.

Рита закричала ще до того, як зрозуміла це. Вона схопилась за обличчя, але пальці одразу провалились у щось слизьке й гаряче. Кров. Густа. Вона текла по щоці, по шиї, затікала в рот. На язиці миттю розлізся металевий присмак. Повітря смерділо паленим пластиком. І ще чимось солодким. Її знудило раніше, ніж вона встигла зрозуміти чим саме. Рита захрипіла й перевернулась на бік. Вона спробувала вдихнути — і одразу захлинулась власною слиною.

Ліве око бачило уривками: спалахи, чиїсь ноги, шматок неба. Праворуч не було нічого. Не темрява навіть — просто порожнє місце, від якого в голову віддавало пульсом. Рита спробувала розплющити праве око ширше. Дарма. Біль прострелив щоку так сильно, що її скрутило. Вона захрипіла й втиснулась лобом у землю. Її трусило. Щелепа сама клацала від судомних вдихів. Хтось перевернув її на спину. Світ хитнувся.

— Не давай їй терти око! — різко крикнув Микита.

Рита все одно тягнула руку до обличчя. Пальці намацали щось слизьке, розпухле. Вона смикнулась назад раніше, ніж встигла подумати. Хтось тримав її за плечі. Хтось щось питав. Вона не могла зрозуміти, що їй кажуть.

І цей запах. Господи. Від неї смерділо горілим м’ясом.

⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯

Рита прокинулась від того, що права сторона обличчя ніби прилипла до подушки. Вона смикнулась і одразу різко втягнула повітря крізь зуби. Щоку прострелило болем, ніби під шкірою хтось повільно провертав розпечений дріт.

У кімнаті було темно. Штори закриті не до кінця, і смуга ранкового світла лежала на підлозі біля дверей. Рита моргнула лівим оком. Праве не відкрилось. Вона торкнулась обличчя обережно, самими кінчиками пальців. Шкіра була мокра. Пальці одразу стали липкими. Кров. На язиці стояв кислий присмак блювоти. Горло дерло так, ніби вона кричала кілька годин поспіль.

— Андрію? — голос зірвався десь посередині слова.

Ніхто не відповів. Рита сперлась ліктем об матрац і сіла. Кімната хитнулась убік. Шлунок скрутило. На ковдрі темніли бурі плями. На рукаві теж. Вона спустила ноги на підлогу й мало не впала одразу — коліна не втримали вагу нормально. Довелося спертись рукою об стіну.

Рита дійшла до дзеркала біля шафи, залишаючи босими ногами темні вологі сліди на підлозі. Волосся злиплось у тверді пасма. Щось тягнуло шкіру біля вуха. 

Спершу вона подивилась тільки лівим оком. Щока роздулась майже вдвічі. Почервоніла шкіра блищала. Біля скроні — темна кірка засохлої крові. Рита ковтнула. Потім повільно підняла руку й торкнулась правої повіки. Гаряче. Повіка сіпнулась від дотику, але око під нею не рухалось. Вона натиснула трохи сильніше, намагаючись розплющити його хоча б на кілька міліметрів. І одразу відсахнулась.