Глава 22 — Олег

Олег не бачив снів.

Взагалі. Лише густу, однорідну темряву. Інші розповідали про кошмари — як знову переживають «той самий момент», чують крики чи бачать обличчя тих, кого вже немає. Він слухав, кивав, але не знав, що відповісти. Його мозок не створював нових образів. Він міг лише згадувати те, що було, і то не уві сні. Іноді він робив це. Уявляв, що спить, заплющував очі, і пам'ять повертала його в той самий день. 

Кімната сестри була відчинена. Це було першою розбіжністю. Вона завжди зачиняла двері, бо казала, що його «енергетика відволікає». На столі — підручник, розкритий на темі «Фотосинтез». Вона ненавиділа біологію. Поряд — кулькова ручка без ковпачка, покинута поперек зошита в клітинку. 

Олег провів пальцем по краю стола. Пил. Він узяв із полиці брелок — плюшеву таксу з відірваним вушком. Сестра мріяла про собаку, але в мами була алергія, тому вона збирала цих пилозбірників.

Олег тоді стиснув іграшку. Він чекав, що зараз його «накриє», що накотять сльози чи в грудях щось лусне. Але всередині було тихо. Тільки щелепу звело так, що зуби заскрипіли. Він притиснув долоні до вилиць і розтер м’язи, щоб хоч трохи розслабити обличчя.

З сусідньої кімнати доносилось капання. Кран був погано закручений. Вода падала крапля за краплею на поржавілу решітку зливу. Олег закрутив його, автоматично витерши пальці об джинси. І тоді прийшла тиша. Абсолютна. Можливо, саме тому цей день і не став його кошмаром. Кошмари повинні кричати. 

За вікном починало світати. Микита прокинувся першим, як завжди. Дихав рівно, мов дослухався до себе, а потім повільно сів на ліжку. Дерев’яний каркас ледь чутно рипнув. Олег розплющив очі ще раніше, за кілька хвилин до того. Не рухався. Дивився у стелю, яка здавалася ближчою, ніж учора, мов хотіла зімкнутися над ним. Просто слухав, як Микита тягне на себе ковдру, як підлога скрипить під вагою його кроків. Нічого зайвого. Знайомий, одноманітний ритуал. 

Олег не мав нічого проти ділити з ним кімнату. Микита не розкидав речі, не хропів і завжди ставив кружку в мийку, навіть о третій ночі. Уже цього було достатньо, щоб вважати людину нормальним сусідом. Кошмари теж стали частиною розкладу. Спершу Микита прокидався різко — із судомним вдихом, іноді навіть з криком. Тепер тихіше. Як зараз. 

Микита потер обличчя долонями.

— Блін...

Він потягнувся до пляшки води, але не відкрутив кришку до кінця й тихо матюкнувся собі під ніс, коли та вислизнула з рук на ковдру.

— Я тебе розбудив?

Олег похитав головою.

Микита кивнув, хоча, здається, навіть не подивився на нього. Він сидів, сгорбившись, і закочував рукав худі — спершу на одній руці, потім на іншій. За хвилину знову стягнув назад. Здавалось, він хотів щось запитати. І коли Олег помітив цю затримку, просто зиркнув на нього з-під брови.

— Слухай... — Микита почухав потилицю. — Не знаю, чи треба лізти, але... Може, тобі треба поговорити?

Олег не відповів. Лише його друга брова злетіла догори. Запитання зависло у повітрі. Навіщо? Про що? 

— Ти просто... — Микита зам'явся, шукаючи слова. — Ти ж уникаєш Лізу, так?

Ось куди він вів. Ну звісно.

— Я заходжу до неї щодня, — сказав Олег, голос прозвучав плоско. Він повільно сів, ковдра зсунулась з плеча. 

Микита розвів руками, мов вибачаючись за свою прямолінійність, але не відступив.

— Так, ти заходиш, — він зробив наголос на останньому слові, від чого воно стало схожим на звинувачення. — На скільки? Хвилин на п’ять? 

Олег втупився у свої шкарпетки. Він справді заходив. Питав, чи щось потрібно? Принести чаю або води? Ні? І йшов так швидко, як тільки міг. 

— Ми не знаємо, що з нею, — додав Микита тихіше. — Може, це реально застуда.

— А може, ні.

— Прибульці не з’являлись же. 

— Клас. Значить, тепер вони працюють дистанційно.

Микита скривився.

— Ти зараз спеціально поводишся як мудак чи це вже автоматично?

Олег глянув на нього. Микита одразу опустив очі й почав здирати нитку з манжета. Краще б він сказав щось грубіше. Тоді Олегу було б простіше не відповідати. Але Микита... Він просто хвилювався. 

І все ж... Це ж Ліза. Микита не міг прикидатись, що не думав про інші варіанти. Як у Ігоря. Він теж спочатку хворів. А потім...

Олег знову згадав, як той направляв на них лазер. Як сидів, прив'язаний до стула. Кров на килимі. В якийсь момент він зрозумів, що уявляє вже не Ігоря. Олег потер очі долонями. Шкіра під пальцями була гаряча й суха.

— Вибач, — сказав він після паузи.

— Та нічого, — кивнув Микита. Трохи помовчав, потім додав: — Просто переконайся, що потім... не пошкодуєш.

Він сказав це вже біля дверей. Рукою машинально пригладив волосся, хоча воно й так лежало нормально. Потім вийшов. Двері тихо клацнули. Олег залишився сидіти на краю ліжка, дивлячись у підлогу.

Просто переконайся, що потім не пошкодуєш. Чудова порада. Олег терпіти не міг таких фраз. Але розумів, чому той це сказав. 

Він ліг на спину, але тіло не розслабилось. У голові крутилась одна й та сама тупа думка: треба щось робити. Що саме — незрозуміло. Зайти до Лізи? І що далі? Стояти біля ліжка й дивитися, як вона спить? Перевіряти температуру кожні десять хвилин? Прив’язати її на всяк випадок, поки ще пізно не стало?

Він навіть пробував вести переговори з прибульцями. Зачинявся у вбиральні, притуляв чоло до холодної кахельної стіни і видихав у повітря: «Візьміть мене замість неї». Він чекав хоч чогось. Шуму в голові. Відповіді. Хоч би лампочка у дзеркалі перегоріла в цей момент. Але нічого. Лише вода капала з крану. Він був або непотрібним, або його ціна була нижчою за її.

Якщо все як з Ігорем, то чому вони досі не з’явились? В чому сенс? Може, це взагалі виглядає ось так: людина лежить із температурою, марить, плутає слова, а десь у цей час у неї в голові повільно стираються речі. Імена. Обличчя. Реакції. Одного дня Ліза прокинеться, подивиться на нього — і між ними нічого не залишиться. Бо вона просто не буде пам'ятати.