Глава 21 — Ліза

Лізу морозило так, що аж зуби боліли. Вона лежала під двома ковдрами, у шкарпетках і худі, але все одно відчувала холод всім тілом. Потім, через хвилину, її раптом кидало в жар. Шия ставала мокрою, під колінами липло, волосся прилипало до скронь. Ковдра смерділа власним потом. Вона перевернула подушку холодним боком догори. Через кілька секунд тканина знову нагрілась.

Горло дерло так, ніби вона ковтнула щось гостре. Вона прокашлялась і відразу скривилась — у роті з’явився кислий присмак. Дихати носом було важко: одна ніздря майже не працювала. Вона витерла під носом рукавом і тихо вилаялась собі під ніс.

На тумбочці стояла чашка чаю, який уже давно охолов. На поверхні плавала тонка жирна плівка від меду. Від самого запаху мутило. Поруч валялись розірвана упаковка серветок і ложка з засохлим малиновим варенням. Ліза дивилась на неї кілька секунд, ніби на чужий предмет. Очі пекло, але вона боялася заплющити їх надовго. Бо що, як засне і побачить те саме, що й завжди? Чорний провулок. Стіни без виходу. 

Колись, коли вона хворіла, мама приносила чай у її улюбленій кружці з двома ретриверами. Тоді пахло смородиною й чимось солодким. Мама постійно бурчала, що Ліза знову сиділа на холодній підлозі або забула шапку. Потім поправляла ковдру так, ніби Лізі було п’ять, а не п’ятнадцять.

Тоді хвороба була... нормальною. Можна було лежати й нічого не вирішувати. Не думати, чи прокинеться вона все ще собою. Не чекати голосів у голові.

Двері штовхнули ногою. Антон зайшов боком, тримаючи дві чашки, з яких уже переливалось через край. Одну він мало не впустив, тихо вилаявся й поставив на тумбочку так різко, що чай хлюпнув на стару книжку біля ліжка.

— Ну ти й розклеїлась, Громова, — він сів на край дивану і шумно сьорбнув зі своєї чашки. — Це просто застуда. 

Вона хотіла відповісти нормально, але замість цього спершу закашлялась. Горло дернуло так, що на очі навернулися сльози.

— Ти не можеш знати, — опустила голову, накриваючи себе ковдрою по самі вуха. 

Антон фиркнув і потер носом зап’ястя.

— Та знаю я це «помираю». У мене тільки тридцять сім, я вже думаю, що це кінець. 

Він знову сьорбнув чай. Голосно. Спеціально голосно. Наче хотів показати, як усе нормально. Ліза згадала, як кашляв Ігор. І все, що було потім. Вона різко відвернулась до стіни.

Антон помовчав кілька секунд. Матрац тихо рипнув — мабуть, сперся ліктями в коліна.

— Слухай, — сказав уже тихіше. — Прибульців не було більше місяця. Значить, у них є більш цікаві справи, ніж ти. 

Вона кивнула, хоча майже не розібрала слів. У вухах стояв дивний шум. Наче хтось тихо говорив у сусідній кімнаті, але слів не розібрати.

Антон не розумів. Ніхто не розумів. Він не бачив уві сні того самого провулка. Не чув, як вони шепочуть. Вона замружилась міцніше. Можливо, єдиний, хто міг би дійсно її зрозуміти, це Ігор. Вона б так хотіла спитати його, як все відбулось. Чи було боляче. 

Антон щось ще говорив. Ліза втратила нитку ще на першому реченні. Її погляд впав на книжки біля стіни. Стопка похилилась, верхня лежала розгорнута догори сторінками. Учора вона читала про Потоп. До цього — про богів, які сходили до людей. Усе починало дратувати. Різні країни, різні назви, а сюжет ніби один і той самий. Щось приходить згори. Щось сильніше за людей. І всі навколо одразу починають називати це дивом замість того, щоб нормально злякатись.

Ліза сама не знала, навіщо продовжуває це читати. Може, хотіла знайти доказ, що люди хоча б раз переживали щось подібне й світ не розвалився остаточно. Але чим більше вона читала, тим гірше ставало. Бо схожостей було забагато.

Голос Антона став далеким гулом. Повіки важчали, думки розпливалися. Їй справді не хотілося засинати. Але температура піднімалась різко. Як хвиля, що накриває з головою. Антон ще щось казав. А потім його голос зник.

Дивись на екран. Скільки смуг бачиш?

Голос не мав тембру. Не мав статі. Він навіть не звучав, скоріш відгукувався у її голові. Було важко тримати очі відкритими, але голос змушував зосередитися. Вії тремтіли, зображення роздвоювалося. Вона бачила чотири смуги. Шість. Дві. Напружила зір. 

— Три, — власний голос здавався незнайомим. 

Після відповіді по тілу пройшовся короткий спалах тепла. Смуг стало більше, а кольори були такими яскравими, що хотілося заплющити очі. Вона почала рахувати, десь у глибинах свідомості цифри складалися у правильний порядок, але зачепитися за них було складно.

— Сім.

Ліза хотіла витерти очі, але не зрозуміла, де руки. Вона їх не відчувала. Тільки пульс у пальцях. Ніби вони лежали окремо від неї. Попереду стояло щось високе. Обличчя не трималося на місці. Воно постійно змінювалося — гладке, потім з провалами замість очей, потім знову гладке. Коли вона намагалася сфокусуватися, її починало нудити.

«А якщо я виглядаю так само?» — промайнула думка.

Ні. Вона... інша.

Назви себе.

Вона знає. Точно знає. Але потрібне слово вислизає. Вона ловить його, витягує з темряви.

— Ліза.