Глава 20 — Андрій

Його нудило вже третю годину поспіль. Шлунок скручувало навіть від води. Досить було зробити кілька ковтків і до горла одразу підступала кислота. У роті стояв гіркий присмак блювоти. Андрій сидів, зігнувшись над мискою, впершись ліктями в коліна, й намагався дихати повільніше, щоб знову не вивернуло.

Зап’ястя ще пекли після мотузок. На шкірі лишилися темні смуги й содрана кірка там, де нейлон роздер шкіру. Але це майже не відчувалось на фоні того, що робилось всередині. Тіло ніби працювало окремо від нього: тремтіли руки, нили м’язи, мозок ледве збирав думки докупи. Хотілось просто лягти на підлогу й не рухатись.

— Ти марив похороном, — сказала Рита, коли він зміг нарешті втримати в собі склянку води. — Постійно повторював одне й те саме. Ти хоч щось пам’ятаєш?

Андрій пам'ятав. Кладовище. Люди без облич. І коли він підійшов до труни... Біль різко пронизав скроні. Він зціпив зуби, вичавивши з себе: 

— Будь ласка. Не говори про це.

Варто було заплющити очі хоча б на секунду — і його знову тягнуло туди. Наче сон тільки чекав, поки він перестане триматися.

Цього разу картина почала двоїтися. Він знову був на похороні. Але труна... інша. Вона була вужча. Темніша. Його ноги самі зробили крок уперед, і в цей момент усе здригнулось — картинка сіпнулась, ніби відео перемотали. Знайома жінка в чорному. Дивиться на нього. Чи ні... на труну. 

У грудях стиснуло інакше. Глибше. Важче. Немов у цій версії ховали когось важливішого. Але його знов викинуло з неї.

Плач. Чиясь рука в його руці. Андрій зціпив щелепи, змушуючи себе не піддатися спокусі й не повернути голову. Бо тоді він дізнається. Це більше не буде таємницею. Заплющив очі. Один. Два. Три... Плач зник. 

Андрій нарешті прокинувся. Його серце калатало в грудях, не даючи сконцентруватися. Інші похорони. Інші труна. Він не хотів знати. 

Кімната була порожня. Андрій стояв у дверях кілька секунд, спираючись плечем об косяк. Пальці тремтіли. Плечі ломило, шкіра під футболкою свербіла від засохлих подряпин. Навіть простий рух — ступити вниз по сходах — змусив серце забитися сильніше, ніж слід. 

Коли він спустився, світ здався занадто яскравим. Проміні від лампи били йому прямо в очі, змушуючи прижмуритись. Розмова стихла, щойно він з’явився. 

— Про що балакаєте? — Андрій сів поруч із Ритою, намагаючись надати голосу впевненості.

Він відчував на собі погляди. Такі, блін, обережні. Ліза ковтнула. Рита опустила очі, але він помітив, як її пальці нервово переплелися на колінах.

— Ми обговорювали, — Ліза обережно підбирала слова, — що буде, якщо хтось... втратить контроль. Як Ігор.

Андрій повільно кивнув. Так. Втратити контроль. Як делікатно.

— А, зрозуміло, — видавив хрипкий смішок. — Я випив цю дрянь, щоб ви спали спокійно, а ви тепер обговорюєте, як делікатніше мене вбити?

— Заспокойся, — кинув Антон. Лампа над столом дзижчала, набираючи висоту. — Це стосується всіх.

Андрій подивився на нього. Антон сидів розслаблено. Обличчя без слідів болю. Очі чисті. Жодних судом, жодних синців під повіками. Кулаки стиснулись. 

— Жоден не застрахований. Ми не знаємо механізму цього... перетворення, — Ліза зробила паузу на останньому слові, додаючи йому ваги. — Мабуть, якийсь час людина ще може боротися. Просто якщо це станеться зі мною... не треба мене жаліти. Ви маєте знати, що вчинили правильно.

— Оце так оптимізм, — Андрій криво посміхнувся і кілька разів ляснув у долоні. Звук вийшов сухим і мертвим. — Може, договір підпишемо? Кров'ю розпишемося?

— Сказав же — заспокойся, — процідив Антон. Його кулаки на колінах стиснулися. Нехай вдарить, — подумав Андрій.  Може нова порція болю допоможе тілу усвідомити, що воно повинно боротись. 

— Відколи бажання жити стало чимось неправильним? — спитав він, трохи розтягуючи слова. —  Ви справді думаєте, Ігор хотів померти? Сумніваюсь. І якщо ми зараз висловлюємо бажання, то я хочу жити. А якщо хтось вирішить, що може приймати рішення за мене... сподіваюсь, воно жертиме його все життя.

Він шукав погляд Рити. Будь-яку реакцію. Вона дивилася на стіл, але її пальці нервово перебирали шов на спідниці. Стирали, розгладжували. Мовчки. Це був єдиний рух у відповідь. 

— Я з ним згодна, — несподівано озвалась Роза. Вона сиділа, підібравши ноги, з чашкою в руках. — Навіть якщо це означає стати такою, як вони, я все одно хочу жити.

— Хто б сумнівався. Інстинкт таргана, — кинула Майя, розглядаючи власні нігті. — Якщо що, я даю дозвіл прикінчити мене тієї ж секунди, як вам здасться, що зі мною щось не так.

— Виходить, — протягнув Антон, витягаючи ноги й поклавши руки на коліна, — лише двоє людей тут готові вбити мене уві сні без жодного докору сумління. Чудово. 

Зір розпливався. Андрій повільно схилився вперед, підперши лоба гарячою долонею. Світ хитався. Голова все ще боліла, по спині стікав піт. Він нахилився трохи ближче до Антона. 

— Не можу ручатися, що мені накажуть прибульці, — прошепотів він, розглядаючи Антона з тією самою зневагою, що й у школі, коли той приходив у старих кросівках.

Щелепи Антона зімкнулися, м'язи на щоках запрацювали.

— Ну? — він видихнув крізь зуби. Десь ззаду скрипнув стілець. — Чого чекаєш? Надто слабкий?

Він навіть не ворухнувся. Не встав. Не напружив плечей, як зазвичай, коли чекає удару. Лише байдужий нахил голови, наче уже вирішив, що Андрій не зможе. 

— Стій... — ледь чутно вимовила Рита, але вже запізно.

Андрій рвонувся вперед так різко, що в попереку прострілило. Перед очима мигнуло біле, але кулак уже летів. Без замаху, криво, більше від злості, ніж від сили. Кісточки врізались Антону в ніс. Від удару щось тупо хруснуло. На секунду стало легко. 

Але тільки на секунду.

Антон відсахнувся на півкроку й одразу притис долоню до обличчя. Крізь пальці швидко потекла кров. Кілька крапель впали на підлогу. Він кинувся вперед раніше, ніж хтось устиг щось сказати.