Глава 19 — Микита

Микита затягнув вузол і тільки тоді помітив, що майже не дивиться на власні руки. Пальці самі знаходили мотузку, підхоплювали, прокручували та затягували. Один рух, другий, ривок — і вузол ліг щільно, ніби руки давно знали, що робити.

Андрій сіпнувся, коли мотузка врізалась в зап'ястя. Микита навіть не здригнувся. Лише довів останній вузол до бездоганної тугості. Андрій стиснув зуби, важко вдихнув крізь ніздрі, але не вимовив жодного звуку. Лише очі на мить розширились. Микита помітив, але проігнорував. Безпека решти була дорожчою за комфорт Андрія.

— Готово, — видихнув він, відпускаючи мотузку.

Майя працювала поруч. Її рухи були уривчастими. Вона стягувала зап’ястя Олега, мовби злість давала їй додаткову силу.

Коли Микита підійшов перевірити, вона буркнула не озираючись:

— Я сама.

Але Микита все одно перевірив. Присів навпочіпки, провів пальцями по мотузці. Волокна дряпнули шкіру. Вузли тримали нормально, але він все одно потягнув сильніше. Відчув, як погляд Майї впився йому в потилицю. Роздратований. Наче він щойно поліз руками туди, куди його не просили. Ну і хай.

Біля Антона вже сиділа Ліза. Спиною до стіни, одна нога підігнута під себе. У руці — тепла пластикова пляшка, пом’ята посередині від пальців. Антон пив маленькими ковтками, ніби в горлі пересохло ще годину тому. Микита зупинився в кількох кроках, відчувши легке роздратування — не на неї, на саму ситуацію. Доведеться чекати.

— Ти за мною доглядатимеш? — Антон криво всміхнувся.

Голос звучав майже звично, але щелепа в нього була напружена так сильно, що під шкірою смикалися жовна. Він постійно ковтав слину. І не міг всидіти спокійно — пальці раз по раз сіпали мотузку на зап’ястях.

— А в мене є вибір? — Ліза нахилила пляшку ще раз.

Микита відвів погляд. Відчуття було паршивим і знайомим, ніби він знову стояв у темному коридорі донецької квартири з ключами в руці й слухав, як мати на кухні робить вигляд, що не плаче. Він знову був у безпеці, поки інші ризикували. 

Щойно Ліза відійшла, Микита одразу присів біля Антона. Провів пальцями по мотузці, перевіряючи натяг. Вузли не зсунулися. Грубі волокна так сильно вп’ялися в шкіру, що зап’ястя вже починали темніти червоними смугами. Антон смикнув рукою, але Микита лише сильніше притис вузол пальцем. Нормально. Не вирветься.

Майя вже стояла поруч. Мовчки простягнула ампулу. Скло було тонке й слизьке. Микита прокрутив її між пальцями, відламав верхівку. Тихий хруст. Усередині рідина здригнулась, залишивши зелений слід на стінках. Хімічний запах ударив у ніздрі. Від нього хотілося відвернутись.

— Готовий? — кинув Микита.

— Пішов ти, — буркнув Антон, але голос прозвучав хрипко.

Микита схопив його за щелепу швидше, ніж той встиг відсахнутися. Великий палець вперся під підборіддя, інші — в щоку, стискаючи рот. Коли він почав вливати рідину, Антон рефлекторно смикнувся. Частина одразу полилась по підборіддю на шию. Антон закашлявся, вигнувся всім тілом, намагаючись відвернути голову. Микита тримав. Відчував, як під пальцями ходять напружені м’язи щелепи. Потім кадик різко смикнувся раз. Ще раз. Проковтнув. Тільки тоді Микита відпустив його.

Антон важко вдихнув через рот і одразу сплюнув собі на футболку.

— Херня на смак, — прохрипів він.

З Олегом і Андрієм усе пройшло тихіше. Без лайки, без боротьби. Микита вже майже не дивився їм в обличчя — тільки перевіряв мотузки, відкривав ампули, тримав голови, чекав ковтка. Руки працювали швидше за думки.

Минуло десять хвилин. Микита сів навпроти, не зводячи з них очей. Жодних судом. Ніякої піни з рота. Андрій вивчав стелю, Олег дихав так рівно, наче заснув з розплющеними очима.

— Я почуваюся як завжди, — кинув Антон. Голос був лінивим, майже сонним. Він навіть не розплющив очей, лише злегка смикнув зв’язаними руками, перевіряючи вузли.

— А якщо нічого не станеться, нас розв’яжуть? — подав голос Андрій. — У мене вже руки затекли, що буде через кілька годин?

— До ранку всі залишаться зв’язаними, — Микита не збирався ризикувати. Не вірив, що все так просто.

Минуло пів години. Ліза щось тихо говорила Олегу. Рита металась між Антоном і Андрієм із пляшкою води, наступаючи на розкидані речі. У кімнаті ставало дедалі спекотніше.

Майя стояла біля дверей, схрестивши руки. Ні з ким не розмовляла. Лише час від часу переводила погляд з одного на іншого, ніби чекала, хто зламається першим. Микита помітив, як напружені в неї плечі. І те, що вона стоїть так, щоб бачити одразу всіх.

У якийсь момент Майя різко глянула прямо на нього.

— Що? — коротко спитала.

— Нічого.

Вона ще секунду дивилась, ніби не повірила, а потім знову перевела погляд на Андрія.

Микита кілька разів пройшов кімнату туди-назад, переступаючи через пляшки й чиїсь кинуті шкарпетки. На третьому колі він раптом усвідомив, що всі це бачать. Як він мотається, як постійно дивиться на зв’язані руки, як прислухається до кожного вдиху. Наче це саме він тут зараз зірветься першим. Він різко зупинився.

На дивані сиділа Роза. Закинула ногу на ногу й фарбувала нігті. Різкий запах лаку пробивався навіть застояне повітря кімнати. Маленька червона пляшечка стояла в неї між колін. Рука рухалась повільно й акуратно, ніби навколо не троє прив’язаних людей.

Микита сів поруч, продавивши старий диван.

— Може, допоможеш хоч чимось?

Роза подула на нігті.

— Наприклад?

— Не знаю. Води принеси. Посиди з кимось.

Вона коротко глянула в бік Антона.

— Там і без мене достатньо охочих.

Ліза саме знову підносила пляшку до його рота. Антон ковтав жадібно, вода текла по підборіддю на футболку, але він усе одно тягнувся за пляшкою ще. Рита стояла поруч із мокрим рушником у руках, нервово м’яла його пальцями й постійно питала: «Нормально? Тобі нормально?» — хоча відповідь була очевидна.

Микита сперся ліктями на коліна й потер долонями обличчя. У кімнаті ставало душно. Вікна відкрили ще годину тому, але повітря все одно стояло гаряче. Пахло потом, мокрою тканиною і тією зеленою хімією з ампул.