Глава 18 — Олег

Зранку ампули вже стояли на столі. Три тонкі колби зі смарагдовою рідиною — чистою, навіть красивою на вигляд. Вирішили прийняти їх увечері. Розіграли в «камінь, ножиці, папір», щоб визначити, хто залишиться осторонь. Виграв Микита.

Сьогодні був би випускний. Олег зрозумів це випадково — побачив, як Рита стоїть біля календаря в коридорі. Довго дивиться на дату, ніби не впізнає цифри. Потім повільно викреслює день чорним маркером. Рука в неї здригнулась лише раз.

Олег сперся плечем об стіну й раптом подумав, що зараз у школі вже, мабуть, тягали б колонки в актову залу. Хтось би фоткався біля арки з кульок. Антон нажерся б ще до офіційної частини. Рита б психувала через розмазану туш. А він сам би весь вечір сидів десь ближче до розеток і подалі від конкурсів. Робив би вигляд, що завис у телефоні, щоб ніхто не тягнув танцювати. Ідеальний вечір.

А тепер посеред вітальні лежали мотузки. Справжні. Товсті. Одну вже навіть прив’язали до ніжки ліжка, щоб перевірити, чи витримає. Олег дивився на неї й подумав, що навіть танцювати під п’яну Вєрку Сердючку перед усією школою було б на так і погано. Уж точно краще, ніж добровільно готуватись до того, що тебе прив’яжуть до ліжка, поки тобі роз’їдає голову якась інопланетна хрінь.

З кухні тягнуло підгорілим жиром — щось знову залишили на плиті. Олег зморщив ніс і змусив себе з’їсти кілька ложок вівсянки. Їжа вже не мала смаку. Просто треба було проковтнути щось, щоб тіло не вимкнулось. 

Люба лежала на дивані, згорнувшись, як равлик. Плед сповз. Олег підійшов, переступаючи через розкидані подушки. Вона не видавала жодного звуку. Лише кінчики пальців повільно водили по тканині оббивки, створюючи якісь схеми, розшифрувати які йому не вдавалося.

Він нахилився, підняв плед. Завмер на секунду, тримаючи край тканини. А раптом вона зараз прокинеться і закричить? Олег зробив швидкий, незграбний рух — просто накинув ковдру зверху. Вийшло криво, край накрив її майже з головою. Він хотів поправити, але передумав. 

— Як ти? — тихо спитав.

Люба мовчала. Ще з того моменту, як поховали Ігоря. Не відповідала, не дивилась, не рухалась — просто існувала, як пристрій у режимі очікування. Олег присів на край дивана, не надто близько. Стиснув коліна, намагаючись знайти позу, яка не здаватиметься вторгненням у її простір.

Його погляд вперся в її живіт. Він майже одразу відвів очі. Дарма. Мозок уже сам підкинув кадр із «Чужого» — той самий момент, коли з грудної клітки вилітає зубата дрянь. Олег спробував пригадати хоч один фільм, де вагітність від прибульців закінчувалася хепі-ендом. Не зміг. 

Пологи... Якщо прибульці не втрутяться, народжувати в цих умовах — як кидати гральні кості та сподіватись, що випаде більше чотирьох. Якщо втрутяться — що вони з нею зроблять? Він не знав. Незнання було страшним. Але ще страшніше було усвідомлення: жертва Люби була марною. Вона віддала себе заради Ігоря, а той все одно помер. Ніхто не виграв. Нічого не змінилось. 

Скрипнули двері. Майя принесла тацю. Омлет з картоплею виглядав як щось, що вже хтось один раз з’їв. Вона поставила тарілку перед Любою, не піднімаючи очей.

— Поїш, — її голос був рівним, позбавленим інтонацій.

Люба поворухнулась. Повільно, мов її запустили. Взяла виделку, покрутила в пальцях. Вколола шматочок. Поклала до рота. Проковтнула. 

Олег перехопив погляд Майї. Її очі — темні, заглиблені, з тією ж холодною твердістю, що завжди насторожувала. Вона кивнула на двері.

— Можемо вийти, поговорити?

Його брова ледь сіпнулась. Майя хоче поговорити з ним? Мабуть, їх єдина повноцінна розмова була тоді, коли та взяла книгу Інги. І Олег не назвав би це гарним прикладом діалогу. Але все одно кивнув і попрямував за нею. 

У кухні було темніше, ніж очікував. Світло з вітальні сюди вже майже не пробивалось, лише тьмяна смуга лягала на підлогу біля дверей. Запах картоплі висів у повітрі, з нотами пересмаженого масла і чогось гіркого, майже хімічного. Він відчинив вікно, щоб позбутися наслідків кулінарії. 

— Що ти хотіла? — вирішив одразу говорити до суті. 

Майя не відповіла одразу. Стояла спиною до нього й видряпувала лопаткою залишки омлету просто зі сковорідки. Потім залізла на стільницю прямо в кросівках й почала їсти. Неакуратно. Омлет розвалювався, шматки падали назад у тарілку.

— Будеш?

Простягнула виделку з напіврозваленим шматком.

— Ні.

— Шкода. Вийшло краще, ніж зазвичай, — вона знизала плечима і замовкла на кілька секунд. Потім спитала тихіше: — Що ти останнє пам’ятаєш перш ніж прокинувся в той день в школі?

Олег злегка сіпнув бровою. Чому ніхто не ставить прямі питання? Завжди відчуття, ніби вони грають в гру, але правила йому не розповіли. 

— Спершу скажи, навіщо тобі це, — відповів, спершися плечем об дверну раму.

Обличчя Майї не змінилося, ніби очікувала цієї відповіді. Короткий рух — кинула ще один шматок у рот.

— Я не пам’ятаю той день нормально. Хочу зрозуміти, чи у всіх так. 

Олег автоматично почав перебирати в голові власний ранок. Він шов до школи з Інгою. Вони обговорювали контрольну з алгебри. Історичка дала купу домашки. Потім був урок з біології. 

— У мене немає пробілів, — відповів спокійно. — Я пам’ятаю, де був, які були уроки. 

— Все пам’ятаєш? — Майя схилила голову трохи набік. — А що було до школи? Як пройшов ранок?

Олег насупився. Звісно, ні. Але хто взагалі таке запам'ятовує? Особливо, коли всі дні були майже як один. 

— Та ніхто не пам’ятає ранок повністю, — він потер очі. — Ти серйозно пам’ятаєш, що їла три тижні тому перед школою?

Майя мовчала, але очі не відводила. Здавалося, вона вже все вирішила. Поставила тарілку на стільницю, сіла на край, запхнула пасмо волосся за вухо. А потім подивилася на нього так, ніби чекала, що скаже щось важливе. Але він нічого не приховував. 

— У мене все як в тумані, — видохнула Майя. Її голос був рівний. — Взагалі, все до цього. Ніби я просто прокинулась в школі в той день, але сама туди не приходила.