Глава 17 — Андрій

Кладовище було заповнене людьми без облич.
Андрій не знав, хто вони. Чи знав? Кожен крок лунав у голові криком. Йому не варто було йти далі. І все ж рушив. Не з цікавості — з потреби. Йому треба було дізнатись, кого хоронять.
Ще один крок. Він не повинен. Таємниця зникне, якщо наблизитись. А може, він вже знає відповідь?
Він натиснув кісточками пальців на скроні й закричав.
Це лише сон.

Світло вдарило в очі — і вони вже тут. Груди стиснуло, ніби хтось наступив на грудну клітку. Рита стояла поруч, плече в плече. Вона не рухалась. Здається, навіть не дихала.

Тіло звело напругою. Андрій стиснув вологі долоні. Куди дивитися? У підлогу? На стіну? Уникати очей цих істот було марно: здавалося, вони бачать тебе весь час.

Антон підвівся так різко, що ніжки стільця шкребнули по підлозі. Рита здригнулась від звуку. Десь збоку Люба тихо втягнула повітря носом.

— Ви задоволені тепер? — голос у нього був хрипкий, ніби він давно стримував крик. — Ваш піддослідний помер. Це теж у вас там... по плану?

Ніхто не рухався. Тільки стара лампа під стелею ледь гуділа. Андрій ледве стримав зітхання. Ідіот. 

Відповідь прийшла нізвідки. 

При надмірному внутрішньому тиску людські форми починають руйнувати одна одну. Це повторюється.

Разом із словами прийшло зображення: маленька прозора капсула, у якій тісно притиснуті одне до одного людські тіла. Вони рухаються в ритмі, поки в центрі не з’являється тріщина. Один падає — решта заповнюють порожнечу, не зупиняючи руху.

Люба сіпнулася. Ледь-ледь. Але Андрій це помітив — її пальці вчепились у край светра. Він зробив крок ближче до неї, ледь помітний, щоб прибульці не побачили. Але вони, напевно, і так знали.

— У чому сенс? — запитала Майя. Вона стояла осторонь, схрестивши руки. — Ви дозволили мені його вбити.  Хоча могли втрутитися. Усунути мене. Зупинити.

Ми не втручаємось у внутрішні механізми вибору.

У Люби раптом вирвався дивний звук — щось між нервовим сміхом і вдихом. Вона одразу затиснула рота рукою й відступила ближче до стіни. Майя не відвела погляду.

— То як ви нас оцінюєте? — спитала вона. 

Прибульці одночасно повернули голови до неї голову, ніби хотіли просканувати. 

Об’єкт нуль-нуль-сімдесят-один.

Після номера в голові раптом промайнуло щось чуже: різкий присмак крові на язику, чиєсь прискорене серцебиття, спалах люті, плитка зі слонами у ванній — і одразу порожнеча.

Андрій мимоволі ковтнув.

Форма схильна до надлишкової реакції. Часто обирає руйнування замість збереження. Погано утримує зв’язки з іншими формами. 

Антон тихо фиркнув носом, але одразу замовк, коли прибульці повернули голову в його бік.

Потребує корекції.

Андрій дивився на Майю. Вона навіть не кліпнула, коли ця істота зачитала її характеристику. Жодного руху. Він би на її місці вже шукав, куди сховатися, а вона вивчала їх у відповідь. Андрій відчув огидний липкий піт під пахвами. Якщо вони так говорять про Майю... то що бачать у ньому? У Риті? Може, для них люди взагалі нічим не відрізняються від комах у банці. Ну, померла одна, але ще дев'ять же живі. 

Переходимо до нової фази, — знову в голові. — Ми залишимо речовину. Вона не шкодить. Форма не зруйнується.

Рита поруч раптом затримала дихання. Андрій не одразу це зрозумів — просто помітив, що її груди перестали рухатись. Він коротко торкнувся її пальців. Ледь-ледь. Наче перевіряв, чи вона взагалі тут. Рита не глянула на нього, тільки сильніше втягнула голову в плечі.

— А чому не вколете це силоміць? — озвався Микита.

Він стояв, спершись рукою об стіл. Спокійний до огиди. Наче говорив із лікарем, а не з чимось, що залазить людям у голову.

— Якщо можете витягати нас серед ночі, то навіщо цей театр?

Андрій прикусив губу. Хотів сказати «замовкни», але лише скривився. Їм треба сидіти тихо і не висовуватися. Він думав, що Микита хоча б це розуміє. 

Примус спотворює результат.
Добровільний вибір — критерій точності.

— І що ця речовина зробить? — тихо спитала Ліза.

Прибулець не рухався. Але лампа над столом почала ледь помітно мерехтіти.

Вона посилить внутрішні реакції.

Після цих слів Андрій раптом відчув фантомний спазм у пальцях — ніби ті вже починали сіпатись самі по собі.

Буде три дози.

Коротка пауза.

Чоловічі форми бажані.

Антон повільно звів брови.

— Це ще чому?

Відповідь прийшла майже одразу:

Ваші жіночі форми частіше руйнуються на пікових фазах.

— Тобто нас просто важче вбити, — підсумував Антон. — Чудово.

Майже одразу після прибульці, як по команді, повернув голову. Тіло Рити поруч напружилось. Її лікоть торкнувся руки Андрія, і він здригнувся. Очі істоти — глибокі, чорні. Ні відображення, ні фокусування. І вони дивились на нього.