Глава 16 — Майя

Мати кричить так голосно, що деренчить посуд у шафі.
Батько лежить біля дивана й важко дихає ротом.
На столі розсипаний білий порошок.
В животі крутить від голоду.
Кривава пляма на килимі.
«Тільки попроси», — шепоче голос.

Майя розплющила очі. Перевернулась на спину й втупилась у стелю. Тріщина над ліжком скидалася на риб’ячий гачок. Якщо довго дивитись — починало здаватися, що він повільно лізе вниз. 

У роті стояв кислий присмак. Язик липнув до піднебіння. Майя сунула руку під шию, почухала шкіру — пальці одразу стали жирні. Волосся смерділо потом. Вона понюхала футболку й скривилась. Потім все одно натягнула її на себе. Коли вона востаннє нормально милась? Вчора? Позавчора?

У ванну Майя виходила тільки вночі. Швидко. Поки ніхто не бачить. Один раз наткнулась у коридорі на Любу — та так різко відсахнулась, ніби Майя була заразною. Після того вона почала чекати ще довше. Або світанку, або моменту, коли всі точно сплять.

Ліза приходила майже щодня. Приносила воду, галети, іноді консерви. Ставила біля ліжка й починала щось говорити. Майя не слухала. Просто лежала обличчям до стіни й рахувала, скільки ще Ліза просидить цього разу. П’ять хвилин. Десять. Іноді пів години. 

— Йди вже, — пробурмотіла Майя в подушку. — Ти мені весь мозок продовбала.

Ліза замокла, але не пішла. Звісно. Наче чекала, що Майя раптом стане нормальною. 

— Серйозно, Ліз. Вийди нахрін. 

Цього разу Ліза таки підвелась. Двері клацнули. І тільки тоді Майя нормально видихнула. Взяла галету. Вона відсиріла й смакувала картоном. Але це було краще, ніж ніякої їжі. 

Майя заплющила очі й сперлась потилицею об стіну. У шлунку неприємно тягнуло. За дверима хтось пройшов коридором. Повільні кроки, скрип дошки. Вона завмерла автоматично, прислухаючись, чи не зупиняться біля її кімнати.

У двері таки постукали. Майя стиснула зуби. Ще трохи — і вона жбурне щось важче за подушку. Вона чекала Лізу. Її тихе «я просто перевірити». Їжу. Воду. Чергову спробу посидіти поруч. Але в дверях стояв Микита. Мовчазний, здоровенний. Одне плече впиралося в косяк. Наче він і сам не до кінця вирішив, заходити чи ні.

— Мені вже принесли їжу, — кинула вона майже автоматично. — І ні, мені нічого не треба.

Він, як завжди, не зреагував. Просто стояв і дивився. 

— Ліза більше не буде таскати тобі їжу, — сказав він рівно, ковзаючи поглядом по її книжці.

Майя одразу захлопнула її й запхала під ковдру.

— Що значить «не буде»? — звузила очі.

— Бо вона теж людина. Втомилась уже.

Майя фиркнула.

— Бідна Ліза.

Микита потер долонею шию.

— Я серйозно. Досить тут сидіти. 

Майя різко сіла рівніше. Ноги затерпли так сильно, що ступні поколювало. Від різкого руху в шлунку неприємно хлюпнуло водою й галетами.

— Тобі яке діло?

— Ніякого, — сказав він. — Просто всі вже задовбались ходити навшпиньки біля твоїх дверей.

Десь у коридорі грюкнули чимось металевим. Майя машинально сіпнула плечем. Микита це помітив. Звісно, помітив.

— Та ніхто тебе тут не чіпатиме, — сказав він спокійно. — Розслабся.

— Я розслаблена.

— Тоді пішли, — він простягнув руку. Долонею вгору.

Майя різко встала з ліжка. Коліна ледь не підкосились після тижня лежання, але вона втрималась. Підійшла ближче. 

— Я і без тебе впораюсь.

Її голос звучав хрипко, ніби вона довго не говорила. Вона не глянула на руку. Не глянула йому в очі. Просто відштовхнула плечем двері й вийшла в коридор першою. Наче це весь час був її вибір. Двері за нею не зачинилися. Вона залишила їх відкритими. 

У коридорі пахло вологою та старою фарбою. І десь між цими запахами — ледь уловимі, але впізнавані ноти миючого засобу. Хлорка. Вони намагались відтерти пляму. Даремно. Кров так не зникає.

⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯

Тітка складала її речі в чорний пакет для сміття. Повільно, акуратно, ніби збирала мотлох після ремонту. Навіть футболки розгладжувала перед тим, як кинути всередину. Майя сиділа на кухні й дивилась на неї. Як та вкотре підходить до комоду. Втягує носом повітря. 

Пахло пральним порошком і валер’янкою. У коридорі стояли її кросівки — брудні, з засохлим багном на підошві. Тітка глянула на них так, ніби вони теж її втомили.

— Я більше не можу так жити, — тихо сказала вона. Не зло. Навіть не дивлячись на Майю. — Я постійно чекаю дзвінка. З поліції. Зі школи. Від лікарів. Я не сплю, коли тебе нема. І не сплю, коли ти вдома.

Майя не знайшла, що відповісти. Не було сенсу виправдовуватись. Вона встала, мовчки взулася, підхопила пакет. Тітка не намагалася її зупинити. Лише, коли Майя вже відчинила двері, сказала в спину:

— Ключі залиш.

І Майя залишила. Навіть не грюкнула дверима. Вже на сходах зрозуміла, що не повернеться сюди більше ніколи.