Глава 15 — Рита

Рита сиділа на краю ліжка, натягнувши ковдру до підборіддя. Вона довго терла очі долонями, аж поки шкіра не почала пекти. М’язи щелепи затерпли. Глянула на свої нігті. Ідеальна форма, жодної задирки. А вона ж пам'ятала, як згризла їх до м'яса в перший день під куполом. Це дратувало. 

Погляд уперся в люстру. Стара, радянська. Три ріжки. Вона прикинула на око: якщо накинути петлю, чи витримає кріплення? Метал виглядав надійним. Зненацька перед очима виник уривок сну: біле світло, тінь від гачка на стелі, звук, схожий на глухий удар. Образ розчинився так само швидко, як з’явився. Замість нього прийшов інший. Ігор. Точніше, тіло в мішку. Вона вдихнула. Глибоко. Не допомогло.

Чорний ґрунт, запах сирої землі й шурхіт вінків пам’ятала лише з дитячих похоронів, коли загинула сестра батька. Тепер усе відбулось ніби за ширмою, за чужими очима. Вона стояла над ямою, куди кидали Ігоря, і думала: от зараз прокинусь. Ось-ось. У своєму ліжку. В кімнаті, де на стінах висіли всі її грамоти. З шовковою маскою на обличчі й запахом пирогу з вітальні.

Андрій не відходив. Після похорон він завів її в кімнату, гладив по голові, аж поки вона не заснула. Завжди поруч. Але її мучило: чому цього не вистачає, щоб не ламатись?

Антон теж приходив. Той самий жест — обійми за плечі, питання, чи вона їла. Але коли він відводив очі, Рита бачила: він дивиться крізь неї. На ту Риту, яка була популярною, веселою і цілою. На ту, яка йому колись подобалась. 

Пальці самі ковзнули до зап’ястя. Гладке. Чисте. Вона потерла шкіру нігтем сильніше, потім ще раз. Нічого. Раніше тут лишались тонкі червоні лінії. Після цього в голові ставало тихіше. Хоч на кілька хвилин. А зараз навіть це у неї забрали. Дзвін у вухах не зникав. Високий, пронизливий. Рита стиснула зап’ястя так сильно, що пальці почали німіти. Не допомогло.

Вона різко підвелась з ліжка, зім’явши ковдру в комок. Кинула її в кут. Досить. Вона більше цього не робитиме.

Раптовий стук у двері змусив її здригнутися.

— Рит?

Ліза.

Рита не відповіла. За дверима кілька секунд було тихо, потім ручка обережно сіпнулась вниз.

— Я зайду, окей?

Не дочекавшись відповіді, Ліза прослизнула всередину й одразу прикрила двері спиною. Наче боялась, що її зараз виженуть назад у коридор. Волосся в неї було зібране абияк, кілька пасм липли до щік. На толстовці — бліда пляма від хлорки. Ліза помітила, куди дивиться Рита, і машинально прикрила її рукавом.

— Як ти? — спитала і одразу опустила очі, ніби сама зрозуміла, наскільки тупо це прозвучало.

Рита нічого не відповіла. На столі стояла чашка. Чай давно охолов і взявся тонкою мутною плівкою. Риті різко захотілось встати й вилити його в раковину. Або жбурнути в стіну.

— Все нормально.

Ліза кивнула, немов повірила. Вони мовчали. Рита дивилась в стіну. На ледь помітну тріщину під стелею, на пляму, що схожа на силует качки. Дивилася довго, ні про що не думаючи.

Ліза нервово потерла долоні об джинси й нарешті сіла поруч. Не впритул. Між ними лишилась складка ковдри. Рита помітила, як Ліза почала тихо стукати носком по підлозі. Швидко-швидко. Так само, як на шкільних іспитах.

— Ти мене ненавидиш? — раптово спитала вона. 

— За що саме? 

— За те, що поїхала. Що не писала тобі потім.

Рита сама не помітила, як потягнулась рукою до Лізи й прибрала пасмо волосся, що прилипло їй до губ. Ліза завмерла. Рита теж. Пальці одразу відсмикнулись назад.

— У тебе волосся жирне, — сказала вона автоматично.

— Помию ввечері, — Ліза наче виправдовувалась. 

Рита знову подивилась на люстру. Ланцюжок ледь хитався. В голові знову промайнуло відчуття натягу — і швидкий темний спалах, як коли очі закриваються від сонця.

— Забудь, — сказала вона тихіше. — Серйозно. Це вже неважливо.

Вона стільки разів уявляла цю розмову. Як Ліза повернеться. Як почне виправдовуватись. Як Рита образиться, скаже щось жорстоке, змусить її почуватись винною. А тепер, коли вона сиділа поруч з нею, було просто... байдуже. Наче вони випадково зустрілись на зупинці після випускного через десять років. 

Ліза втупилась у свої коліна.

— Мені завжди здавалося, що якщо щось станеться, ми все одно будемо разом.

Рита тихо хмикнула. 

— Щось і сталося.

Ліза обережно сперлась плечем їй у руку. Не обіймала. Просто торкнулась, ніби перевіряла, чи Рита її не відштовхне. Рита не відсунулась. Заплющила очі. Запах Лізи, знайомий, збивав з толку. Він був з минулого, але тепер нагадував про щось інше. Про темряву. Про пляму в їдальні. 

Вона відкрила очі. Кімната набула різких обрисів: брудні штори, пил на підлозі, чужий стіл. Ніяких фотографій. Ніяких доказів того, що їхнє минуле існувало.

Рита знову глянула на люстру. Міцна.