Глава 14 — Ліза

Господи, пробач.

Картинка перед очима розсипалася на уривки, але щоразу збивалася в одне й те саме: Ігор падає на коліна, ніби збирається помолитися. Але не встигає. Тіло безсило хилиться вперед і падає на підлогу. Глухий звук удару, чорний паркет, розпливчаста пляма крові, що повільно наповзає на край килима.

Потім — раптова тиша. І вже власна кімната. Куточок між шафою і стіною, де завжди пахне пилом. Пальці, втиснуті в губи. Перед очима — його очі. Відкриті. Нерухомі. Зуби самі впилися в руку, до крові, аби тільки не закричати.

У дитинстві Ліза боялась кладовищ. Їй здавалося, мертвим тісно під землею. Вона якось спитала маму, чи можуть вони там дихати. Та лише сумно посміхнулась і сказала, що вони вже нічого не відчувають. Тоді це прозвучало заспокійливо. Зараз — ні.

Ігоря ховали повільно. Земля сипалась йому на кросівки, застрягала в складках сорочки, осідала на щоці. Люба стояла навпроти ями й просто дивилась. Ліза кілька разів ловила її погляд на собі — і одразу відверталась.

Треба було встати. Вона сперлась долонею об стіну й піднялась не з першої спроби — коліна підломились. У дзеркалі майнуло обличчя. Опухлі очі. Смуга бруду на щоці. Вона одразу відвернулась і рукавом витерла рот, ніби її могло знудити.

Кімната здавалася безпечною. В ній ніхто не помирав. Але вона все одно залишила своє укриття. Олег сидів навпроти дверей, ніби сторож. Зсутулений, з напруженими плечима, застиглим поглядом, спрямованим у підлогу. Але щойно вона вийшла — підвівся різко, як пружина. Наче чекав. Наче боявся, що вона взагалі не з’явиться.

У першу мить вона навіть не могла на нього подивитися. Її очі ще пекли, щоки були вологі, дихання важким. Та найстрашніше було інше: здавалося, що і в його очах — осуд.

Олег стояв нерухомо. Кулаки стиснуті, руки притиснуті до боків.

— Ти... їла щось? — голос у нього був сиплий, наче він теж довго мовчав.

Ліза втупилася в його долоні. Чисті. Відмив весь бруд. Цікаво, скільки мила пішло, щоб змити з себе Ігоря?

— Ні, — видавила вона. Горло боліло, наче вона кричала кілька годин поспіль, хоча весь цей час мовчала в кутку за шафою.

На секунду захотілося просто впертися лобом йому в плече. Щоб хтось потримав її хоч хвилину. Гладив по волоссю, як мама в дитинстві. Казав, що все буде добре — навіть якщо це брехня. Так, вона хотіла б вірити у брехню. Зараз — більше, ніж будь-коли. 

— Ліз... — він потягнувся до неї, але рука так і зависла в повітрі. — Тобі не треба робити вигляд, що все нормально.

Ліза глянула повз нього у темний коридор, де досі тягнуло хлоркою після миття підлоги. У раковині хтось залишив закривавлену ганчірку. Вона так і там лежала. Ліза стиснула щелепу так сильно, що в скронях кольнуло. Хтось із них рано чи пізно зламається.

Можливо, вона.

— Ми впораємось, — прошепотів він, і ця фраза пролунала настільки безглуздо, що Ліза не витримала.

— Впораємось? — вона засміялась. І одразу пожалкувала. Сміх вийшов дивний. — Ми вбили людину. Вся їдальня в його крові. 

Голос тремтів. Плечі здригнулись.

— І в нього буде дитина... — вона ковтнула повітря. — Ми ж не знаємо навіть, що воно таке... А ми, значить, впораємось?!

Вона затулила обличчя руками — і знову засміялась. Сміх рвався з горла, а вона не могла його зупинити.  Олег стояв навпроти й мовчав. Тільки один раз стиснув зуби так, що на щоці сіпнувся м’яз. Ліза різко витерла мокре обличчя рукавом.

— Скажи щось! — крикнула вона. — Хоч слово, Олеже! Хоч якесь грьобане слово! Хоч скажи, що це не нормально, що тобі страшно, що ти теж це не витримуєш! 

Олег ковтнув. Повільно провів долонею по потилиці, але так нічого й не відповів. Ліза відчула, як ноги стали ватяні. Витерла мокре обличчя рукавом і відвела погляд.

— Не йди за мною, — тихо сказала вона.

І пішла. Вона не знала куди йде поки не зупинилась перед дверима Майї. Просто ноги привели. Ліза затримала подих і повільно порахувала до десяти. Їй здалося, що цього недостатньо, тому повторила. Лише потім стиснула пальцями холодну металеву ручку дверей і натиснула. Вона очікувала, що вони виявляться замкненими. Було б логічно — замкнутися від усіх, відгородитися, як зробила б будь-яка інша людина. Але двері піддалися одразу, без жодного опору, лише тихо скрипнули, коли Ліза увійшла.

Кімната була маленька, майже комірчина, з низькою стелею і блідим світлом, що пробивалося крізь тонкі фіранки. Вузьке ліжко, кілька полиць, на яких припадали пилом речі попередніх мешканців, і голі стіни. Майя лежала на боці, спиною до входу. Вона не поворухнулася, навіть коли Ліза підійшла ближче. 

Мовчання затягувалося. Зрештою Ліза зробила крок і обережно сіла на край матраца. Відстань була крихітною — вона відчувала тепло, що йшло від Майї. Лише тоді та повільно повернула голову. Темні очі зафіксувалися на Лізі. 

— Навіщо прийшла? — голос був хрипким. 

Ліза відкрила рот — і нічого не сказала. «Як ти?» застрягло десь у горлі. Від самих цих слів стало гидко. Вона й сама не розуміла, навіщо прийшла. Просто після всього, що сталося, залишити Майю саму здавалося ще гіршим.