Глава 13 — Люба

Їм знадобилось півночі, щоб викопати яму. Земля була тверда, і лопати раз у раз зупинялись об каміння. Олег працював мовчки, спокійно, наче не людину ховали. Антон пихтів, зривався на короткі, різкі вдихи, безупинно витираючи рукавом піт, що ліз у очі.

Люба опустилася навпочіпки, не в силах стояти. Під нігтями темніли грудочки ґрунту — навіть не пам’ятала, коли встигла вчепитись у землю. Холод від вогкої трави пробирав коліна.

Антон відкинув лопату. Дерев'яний держак гучно вдарився об камінь.

— Все, досить з мене цієї херні, — прохрипів він. Руки в нього тремтіли, і він поспіхом запхав їх у кишені. — Я не наймався могильником.

Він розвернувся і пішов у бік будинку, ледь не перечепившись у темряві. Ліза смикнулася, ніби хотіла піти за ним, але лишилась. Стояла, стискаючи руки, дивилась у яму, не моргаючи.

— Давай, — тихо сказав Олег, піднявши погляд на Микиту. Він швидко встромив лопату в землю, наче поспішав закінчити все до того, як хтось ще піде. 

Вчора Ігор дихав. Сьогодні це був вже не він. Голова звисала набік, пасмо волосся липло до щоки. Люба змусила себе дивитись. 

Рита стояла, закривши рот долонею. Андрій тримав її за руку, не дивлячись на яму. Ліза кусала губи. Раптом нахилилась, щоб поправити складку на сорочці Ігоря — і відсмикнула руку, наче обпеклась.

В уяві Люби спливла картина з минулого. Батько — блідий, виснажений, під’єднаний до апаратів. Мати тримає її маленьку руку, ніжно стискає пальці й шепоче: «Це Божий промисел. Він іде туди, де краще». Тоді Люба вірила кожному слову. Вірила, що смерть — це шлях додому. Зараз — ні.

— Може, скажеш щось? — тихо спитав Олег. Він говорив, дивлячись кудись у край ями. На Любу так і не підняв очей.

Вона похитала головою. Слів не було. Було лише відчуття, що, коли його обличчя сховають під землею, все закінчиться остаточно.

Його кров усе ще була на підлозі. Чи потрібно її відмивати? Це безглузде, побутове питання раптом засіло в її голові. Відтерти слід до блиску — ніби нічого й не було? Ні, нехай залишається, подумала. Щоб ніхто не міг забути.

Люба була на похороні лише раз — тоді ховали тата. Вона плакала до хрипоти, поки не лишився сухий біль у грудях, а коли настала мить прощання, мати схопила її за лікоть і прошепотіла: «Попрощайся, доню. Поцілуй тата. Востаннє».  Батько лежав, застиглий, мов зліплений із воску. Люба хотіла втекти, але послухалася. Лоб був холодним. Ігоря вона цілувати не хотіла.

Микита і Олег почали засипати яму. Земля вже сипалась йому на щоку. Ще трохи — і вона вже не побачить його обличчя.

Люба відчула за спиною ледь помітний рух. Хтось підійшов ближче. Вона обернулась. Микита стояв біля могили. В руках тримав дерев’яний хрест — невеликий, грубий, вирізьблений, схоже, власноруч. Він не був ідеальним — нерівні краї, шорстка поверхня, подряпини від ножа. Але на поперечині було вирізьблено ім’я. 

Ігор

Микита не дивився ні на кого. Просто встромив хрест у землю, притоптав ногами, щоб тримався рівно. Люба відчула, як до очей підступають сльози. Хотіла сказати «дякую», але слова не йшли. Вона лише вдихнула запах сирої землі й раптом зрозуміла, що тепер завжди згадуватиме Ігоря саме так.