Глава 12 — Антон

Раніше він Лізу взагалі не помічав. Ну, хвостик Рити, що тут додати. А зараз стоїть навпроти, щелепа затиснута, руки в кишенях, плечі напружені. Не реве. Не тупиться в підлогу, як та сама Рита, яка зранку сидить на кухні з кружкою в руках і ніби спить із відкритими очима. Антон завис на Лізі поглядом трохи довше, ніж треба. Одразу захотілось відвернутись. Дебілізм якийсь. Але ще він подумав: краще вже дивитись на Громову, ніж знову уявляти, як Ігор ріже їх одного за одним уночі. 

— Ми вже все обговорили, — голос Олега вирвав його з роздумів. — Ніхто нікого не чіпатиме. 

Антон фиркнув і штовхнув носком кросівка порожню пластикову пляшку. Та покотилась по підлозі й тихо врізалась у батарею. Майя скосила не неї погляд, але не відреагувала. Стояла, притулившись плечем до стіни. Тільки крутила в пальцях той дивний клинок, який забрали в Ігоря.

— А якщо комусь знесе дах і він вирішить вирізати всіх нас? — спитав Антон. Пальці самі собою стиснулись у кулаки. — Я просто кажу, краще бути на боці себе. І тих, хто ще не поїхав кукухою.

Антон глянув на свої руки. На секунду здалось, що під нігтями знову кров. Кліпнув — ні. Просто шкіра обдерта. «Я не такий, як Ігор. Я не псих», — пронеслося в думках, але впевненості не було. Батя теж божився, що він нормальний, поки білку не ловив.

Олег уже відкрив рота, щоб щось додати, але в коридорі скрипнула дошка. Антон обернувся. Ігор стояв біля сходів. 

Йшов повільно, наче ноги не слухалась. Сорочка на ньому була перекошена, комір з’їхав набік. На лобі — тонка смуга поту. Він кілька разів кліпнув, ніби світло било в очі. Зробив ще крок. Дошка під ногою тихо хруснула. Рука за спиною сіпнулась так, ніби він щось стискав занадто сильно.

— Як ти вийшов, Ігорю? — Ліза подалася вперед. Яка дурна. Антон смикнув її за лікоть назад, але вона наче приклеїлася до підлоги.

Голос у неї був дивно спокійний. Тільки дихала часто. Антон бачив, як у неї сіпнулося горло, коли Ігор зробив ще один крок зі сходів. Лише зараз він викупив: той щось ховав за спиною. Тіло спрацювало швидше за мозок. Рука рвонула Лізу на себе, він смикнув її так, що вона врізалася лопатками йому в груди.

— Відійди від неї, — сказав Ігор.

Спокійно сказав. Ніби просив не стояти в проході. Антон відчув, як Ліза напружилась у нього під руками.

— Мені лише потрібно, щоб вона здалась, — тихо промовив Ігор. — Щоб попросила їх. 

— Про що попросила? — Олег ступив уперед, перегородивши шлях до Лізи. — Ігоре, це ж я. 

Антон вп'явся поглядом у спину Олега. М’язи звело судомою. Якщо цей придурок зараз рвоне — Олег навіть «мама» сказати не встигне.

Згори, десь із тіні другого поверху, пролунав ламкий, тихий голос:

— Ігорю…

Люба. Вона зробила крок уперед. Один. Потім ще. Руки трохи тряслись, одна прикрила живіт. Андрій схопив її за зап'яток, не даючи підійти ближче. 

— Ігорю, будь ласка, — вона вже не говорила, а просто захлиналася словами. — Вони наші друзі. Не треба.

Антон дивився на неї боковим зором, не зводячи очей з Ігоря. Той ледь сіпнувся. Погляд змінився. На коротку мить — коротшу за подих — в очах спалахнуло щось м’яке, людське. Але вже за секунду — нічого. Ніби й не було.

— З тобою все буде добре, — відрізав Ігор. — Я дбаю про тебе.

— Ні, ні! — Люба забилася в руках Андрія. — Що вони з тобою зробили?!

Її голос зривався від сліз. Ігор лише дивився на неї так, ніби вона була дитиною, яку йому щиро шкода. Лагідно. Майже по-батьківськи. 

— Ми не хочемо, щоб хтось постраждав, — лише сказав він. 

А потім він підняв руку з-за спини. Антон завмер. Спочатку — просто чорна пляма в руці. Як пластмасова іграшка. Гладка, лита, жодного гвинтика чи шва, наче її просто вилили з одного шматка гуми. Але виглядом воно нагадувало пістолет, тільки без курка. Якби не темна дірка ствола, що дивилася Антону прямо в перенісся, він би зареготав на всю залу. Але від цієї штуки хотілось зробити крок назад. Просто інстинкт.

— Ми хочемо, щоб не було болю, — продовжив Ігор. Він ніби говорив про погоду... так спокійно, без жодної емоції. Хоча... його пальці тремтіли. 

— Ти не розумієш? Він стрілятиме! — Ліза вирвалася з-за його плеча, її шепіт перетворився на хрипкий вигук.

Вона рвонулася вперед, але Антон вчепився в її плече як кліщ.

— Стояти, — прохрипів він. 

Пальці аж звело від того, як сильно стискав. Ліза смикнулась ще раз — і він притис її сильніше до себе. Нікуди вона зараз не піде. Піт повільно стікав вздовж хребта, крапля за краплею. Майка прилипла до шкіри. Антон боявся навіть вагу перенести з однієї ноги на іншу.

Пальці Ігоря сильніше стиснули цей чорний пластик. Десь праворуч рипнула підлога. Майя повільно обійшла стіл, не зводячи очей з Ігоря. Всередині штуковини щось тонко пискнуло. Антон затамував подих. Підлога хиталась. Чи то він сам ось-ось впаде. У голові лише: буде боляче? Якщо ні — то й пофіг. Може, просто відключиться. 

Він помітив як Олег плавно зробив крок убік. Нахріна? Антон не встиг додумати. Ігор заплющив очі. Палець на курку. Але він стояв. Стояв і не натискав. Секунда. Дві. Штуковина пискнула ще раз — тонко, майже жалібно. І нічого.