Глава 11 — Ігор

«Заберіть усе. Залиште нічого».
Останній запис у його блокноті.

Ігор опустив очі на свої руки. На правому великому пальці лишилась стара звичка — шкіра біля нігтя обгризена майже до м’яса. Раніше він постійно це робив, особливо коли нервував. Зараз — нічого. Навіть думки не було потягнути палець до рота.

Мотузка врізалась у зап’ястя, але біль здавався далеким, наче це чужі руки перетягнули занадто туго. Він поворухнув пальцями. Подивився, як смикається мізинець. Без цікавості. Просто перевірив, чи ще працює.

Двері відчинилися майже беззвучно. Люба зайшла тихо. Усміхалась, скромно, майже невпевнено. Її руде волосся трохи розтріпане, очі почервонілі. Вона плакала. Але не при ньому. Ніколи не плакала при ньому. Вона все ще викликала в ньому емоції. Спокій? Жалість? Він не міг визначити. 

— Як ти себе почуваєш? — голос був рівним, чужим, але ще його.

— Чудово, — вона ніяково посміхнулася. Було важко сказати, бреше вона чи ні. Востаннє, коли він бачив її, їй було зле. — Я його відчула, — вона опустила погляд, поклала руку на живіт. — Наче легенький поштовх... Знаю, це рано, але ж у мене все відбувається інакше. Може, це був просто сон...

— Я вірю, — сказав він. Знав, що Люба хотіла б це почути. 

Вона торкнулася ложкою до його губ. Він ковтнув. Смаку не було. 

— Вони не зможуть тримати мене тут вічно, — сказав Ігор. — Їм треба вбити мене, або відпустити. 

Люба здригнулась. Її рука завмерла на півдорозі. У погляді майнув біль, але вона швидко сховала його, відвела очі. Йому треба заспокоїти її? Сказати, що все буде добре? Ігор і раніше не вмів брехати. Навіть коли правда була жахлива, він все одно записував її у свій блокнот. Архів, що тепер здавався чужим.

Тато купив мені іграшкову вантажівку.
Помер кролик Роббі.
Батьки сварились, я сховався в кімнаті.
Він бив її. А я слухав. І нічого не робив.
Мама остаточно пішла. Сьогодні я помер.
Люба — краща за всіх тут разом узятих.
Заберіть усе. Залиште нічого.

Сторінки його пам’яті перегортались. Навіщо він усе це писав? Щоб пам’ятати? Навіщо пам’ятати?

— Мені пора, Ігор, — Люба прибрала з його колін серветку. — Побачимось завтра.

Вона усміхнулась. Ігор не знав, чи посмішка справжня. І чи має він посміхатись у відповідь. Усередині лише коротко стиснуло під ребрами, як судома, і одразу відпустило. Люба вийшла, обережно причинивши двері. Замок тихо клацнув.

Ігор кліпнув і не зрозумів, чи заплющив очі взагалі. Кімната лишилась на місці, але щось у ній змістилось. Лампочка над дверима світила ривками. На стіні повільно повзла тінь від дроту. За дверима Люба кашлянула. Ігор подивився на свою руку. Пальці лежали на коліні. Нерухомо. Він спробував поворухнути мізинцем і на секунду не зрозумів, який саме палець його. 

Він усе ще сидів у кімнаті — і одночасно бачив коридор поверхом нижче. Розу у ванній. Воду на її руках. Микиту на кухні. Той крутив у пальцях ложку й дивився в підлогу. 

Ігор сперся потилицею об стіну й відчув, як усередині черепа щось пульсує в одному ритмі з гудінням будинку. Електрика. Вентиляція. Чужі серця. Усе накладалось одне на одне. Стало страшно. Але лише на секунду.

Перед ним щось мигнуло. Антон. Образ смикнувся ривками, ніби погане відео. Спітніла шия. Збиті кісточки пальців. Прискорений пульс. Поруч — Ліза. Її обличчя теж з’явилось лише на мить. Просто набір реакцій: тремтіння рук, недосип, нерівне дихання. Чорний провулок. Її крик. І Майя. Порожнеча навколо неї була щільнішою. Просто темрява. Пуста і холодна. 

Остання перевірка. І ми заберемо тебе.

По його руці пробігла судома. Пальці смикнулися самі. Кімната мигнула назад. Брудна лампа під стелею. Пляма на підлозі біля батареї. Тарілка з засохлою їжею. Мотузка лежала біля стільця. Ігор навіть не помітив, коли перестав її відчувати. І Вони стояли тут. Двоє. Прямо перед ним. 

Візьми об'єкт.

Ігор простягнув руку — і зброя сама склалась під його пальці. Вона не важила нічого. Він відчув лише тепло. Метал трохи здригнувся, підлаштовуючись під долоню. 

Агресія — порушення. Послух — норма.

Він стиснув зброю. У глухому шумі на мить віддалося: «...синку...». Голос був далеким, спотвореним.

— Але я замкнений, — промовив він, і голос згас, немов його ніколи не було.

Замок сухо клацнув. Ігор здригнувся так різко, що ледь не впустив зброю. Рука смикнулась сама по собі. Пальці на секунду заніміли. Він усе ще боявся. І саме це дратувало найбільше.

— Це ще я? — тихо спитав Ігор.

Вони не відповіли. Лише один короткий наказ, без емоцій, без наміру щось пояснити:

Пам’ятай про послух.

А потім — порожнеча. Залишилась лише нерухома кімната. Ігор стояв посеред цієї тиші, стискаючи в пальцях металевий предмет, який мав би щось означати. Але не означав нічого.

Пальці ніби самі знайшли зручне положення на руків’ї. Ігор простяг руку до дверної ручки, натиснув її. Двері відчинилися без спротиву. Десь унизу хтось нервово засміявся. Скрипнула табуретка. У трубах шуміла вода.