Глава 10 — Антон

Антон так зціпив зуби, що аж віддало у скроню. Хотілось щось вдарити. Стілець. Стіну. Ігоря. Байдуже. Просто щоб руки перестали свербіти. Але тут усі й так були на межі. Люба вагітна, тендітна — краще не чіпати, бо ще розвалиться. Вона лякала його більше, ніж інопланетні залізяки. А Ігор? Цей чувак за три дні пробіг марафон: від незайманого задрота до батька й агента прибульців. Жесть як вона є.

Найгірше було те, що вони реально обговорювали, що робити, якщо він не прийде до норми.  Антон ніколи не думав про смерть. Не вираховував, чи є там Рай, чи якась інша фігня. Все ж просто: тіло в яму, черв’яки пообідали — і аріведерчі. Але зараз хотілося, щоб усе було складніше. Щоб був шанс, що десь там є... ну, хоча б мати. Думка була втішною, але поруч одразу вилазила інша, брудна: якщо вона зараз бачить його, і думає, що він, як завжди, робить не те. Що він так і не став тим, кого вона хотіла бачити. Він аж здригнувся, коли голос Лізи прорвав цей гул у вухах.

— То я можу на тебе розраховувати?

Антон підняв на неї очі. Вона стояла навпроти й ніби на автоматі намагалась засунути рукав у долоню повністю, наче ховала руки. На кісточках пальців у неї були свіжі подряпини, ніби вона сама не помічала, як дряпає себе. Вона, мабуть, щось довго пояснювала, але він слухав через слово. І так було зрозуміло: хоче поговорити з Ігорем. Перевірити, наскільки той поїхав головою.

— Не будь дурною, Громова, — пробурчав. — Не треба грати в героїню. Він або злетів із котушок, або йому промили мозок. 

Ліза зморщилась.

— Ми не можемо просто тримати його прив’язаним!

— Можемо. Дуже легко, до речі.

— Антоне...

— Що «Антоне»? — він підвищив голос. — Ти бачила, що сталося з Інгою? Чи вже забула?

Після цих слів Ліза затихла. І це було гірше.

Антон одразу згадав той крик. Як у всіх тоді перекосило обличчя. Як Микиту знудило прямо в кущі. Його аж морозом продрало. 

— Я пам’ятаю, — тихо сказала Ліза.

Вона сіла поруч із ним на диван. Надто близько. Її плече ледь торкнулось його руки. Антон хотів відсунутись, але лишився сидіти. Бо тоді буде виглядати, ніби він нервує. А він не нервує. Майже.

— Може, це просто зрив, — сказала Ліза тихіше. — Може, він ще нормальний.

— А може, завтра вночі заріже нас кухонним ножем.

— Ти спеціально все робиш гіршим?

— Ні, прибульці за мене постарались. 

Антон потер долонями лице. Шкіра була липка. Хотілось відкрити вікно. Хоч будь-що змінити. Але навіть повітря зовні було однаковим щодня. 

— Добре, — видихнув він. — Я постою як сторож. Але без фокусів, окей? Просто поговориш із ним. Якщо він почне чудити — я його вирублю.

Ліза глянула на нього якось дивно. Наче хотіла щось сказати, але передумала.

— А якщо він уже не він? — Антон нарешті вирішив спитати те, що його жерло. — Ми ж не будемо його... — ковтнув. — Ну, ти розумієш.

Ще кілька місяців тому найбільшою проблемою Антона були кляті випускні іспити. Як вступити до універу, коли знання — так собі? Він думав про те, що вже час купувати костюм на випускний, і вирішив зробити усе навпаки: спочатку купив краватку, а потім вже під неї підбирав костюм. Це було важливо. А зараз сидить у смердючому будинку, не мився нормально хер знає скільки, і думає, чи доведеться ламати шию знайомому хлопцю. Від цього починало нудити.

— Звісно, ми не хочемо його вбивати, — сказала Ліза, але в очі не дивилась.

Антон одразу це помітив. І від цього всередині стало ще паскудніше.

— Жаль, що ми не знаємо, чого б він сам хотів, — тихо додала вона. — Якщо людина вже... ну, не живе нормально... 

— Не починай.

— Я серйозно. Є люди, які роками лежать і навіть не...

— Лізо, — перебив він різко. — Ніхто не хоче здохнути. І Ігор теж. 

Вона замовкла. Антон різко встав із дивана. Коліна хруснули. Повітря в кімнаті було важке. Від батареї тягнуло пилом. Хтось лишив кружку з недопитим чаєм під столом, і пліснява плавала зверху.

— Коротше, — кинув він. — Поки там Люба, не ліземо. Через пару годин.

Ліза кивнула. Антон глянув на неї й раптом зрозумів, що взагалі не розуміє, хто зараз перед ним сидить. Та й себе теж не дуже. Так само він почувався тоді, коли батько плескав його по плечу, а в голові гуло одне:

⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯⎯

Його виключать.
Точно виключать.

У Антона все стислося всередині. Ніби ковтав гарячий пісок. Йому не хотілось ні пити, ні ржати, ні слухати ці батькові пафосні розмови про «мужиків» і «життя». Лікарняний запах досі сидів десь у пазухах, мовби шкіру просочило тією хімією. 

Він сам винен. Завжди він. Його пальці тремтіли — маленькі, неконтрольовані спазми. Так само тремтіли тоді, в коридорі, коли... краще не згадувати. Він стиснув їх у кулаки, щоб батько не помітив.

— Цей придурок давно на це наривався, — буркнув, силуючи себе на самовдоволену усмішку. Зашаруділа металева кришка — він відкрив для себе пиво. Піна повільно піднялася до горлечка. — Хай радіє, що живий.