Глава 9 — Олег

Ігоря забрали наступного дня після Люби. Його повернули швидше, ніж її, вже абсолютно здоровим. Занадто здоровим. Шкіра чиста. Під очима зникли синці. Навіть руки перестали тремтіти. Наче повернувся з санаторію. Це чомусь дратувало.

Люба тепер майже не відходила від нього. Коли вони проходили коридором, вона весь час торкалась його — то за рукав схопить, то за долоню. Наче боялась, що він знову кудись дінеться. Сам Ігор теж майже не випускав її з поля зору. Навіть коли всі сиділи на кухні, він постійно косився в її бік. Перевіряв, чи вона тут.

А потім почалися ці пігулки. Ігор притягнув їх від «господарів». Олег прикидався, що читає, але насправді наблюдав за ними з кутка. Кожного разу одне й те саме: Люба ковтає колесо, а потім її починає крити. Вона наче зависає. Завмирає, не дихає секунд п'ять, очі заплющені так, ніби вона намагається згадати щось. Ігор сидів поруч на підлозі й дивився на неї так уважно, що аж моторошно. Пальцем водив по її зап’ястю — туди-сюди, туди-сюди.

— Може, їй не варто це пити? — нарешті спитав Олег, коли Ігор знову натягнув Любі ковдру вище на плече. — Вона після них якась... дивна.

Олег знову глянув на Любу. Вона сиділа, втупившись у стіну. Навіть не кліпала.

— Вона повинна, — тихо сказав Ігор. — Я... не пам'ятаю деталей. Серйозно. Майже нічого. Але... вони сказали, що це важливо.

— І ми їм віримо?

Ігор перевів на нього погляд. Не одразу. Спершу кліпнув, ніби тільки тепер помітив, що Олег досі сидить тут.

— Без них буде гірше.

— Звідки ти знаєш?

Ігор ледь нахилив голову набік. 

— Я знаю.

У батареї тихо клацнуло. Люба повільно вдихнула, але навіть не змінила вираз обличчя. Олег потер долонею шию. У кімнаті стояло сперте повітря, змішане із запахом таблеток і чогось кислого від старої ковдри.

— Люди якось народжували без інопланетних таблеток до цього.

— А іноді вмирали, — сухо кинув Ігор. Помовчав, потім додав: — Вони дотримуються угод. Її повернули, мене виправили. 

Люба раптом повільно моргнула. Олег подивився на неї й відчув, як по спині пробіг холодок. Вона ніби прокинулась. Але не до кінця.

— Олег, — раптом долинув голос зверху. — Зайдеш на хвилинку?

Це була Ліза. Він зітхнув і кинув останній погляд на Любу. Вона не ворухнулася. Лежала у тій самій позі, з відкритими очима, з виразом обличчя, як у персонажа з гри, що завис.

Обережно, майже беззвучно, Олег піднявся сходами. Дерево під ногами неприємно скрипіло. Його рука, шукаючи опори, мимоволі впилася в поручні. Він дав собі п'ять секунд. Стільки постояв перед дверими, перш ніж зайшов. 

— Про що ти хотіла поговорити? — запитав одразу. 

Ліза стояла біля столу, спершись стегном об край. На підлозі біля ліжка валявся розкритий рюкзак. Із нього стирчав підручник з біології, зарядка, блокнот із відірваною обкладинкою. Збоку лежала косметичка, напіввідкрита, ніби вона щось шукала й кинула посеред процесу. Не схоже, що Ліза взагалі планувала розкласти власні речі. Наче весь час тримала в голові варіант, що вони скоро підуть.

— Ви з Ігорем нормально спілкуєтесь, так? — запитала вона, не обертаючись.

Олег не одразу відповів. Погляд ковзнув по її спині, по лінії плечей, що злегка піднімалися й опускалися з кожним вдихом. В роті пересохло.

— Ну... типу, — обережно відповів він. — До чого ти ведеш?

Ліза зітхнула й обернулась до нього. Світле волосся впало на обличчя, але вона не відкинула його назад.

— Ти не помічаєш, що з ним щось не так?

Олег стиснув щелепи. Чомусь прозвучало так, ніби він уже щось пропустив.

— Лізо, його викрали прибульці. Потім повернули. Здоровим. Це вже трохи дивно, ні?

Він усміхнувся краєм рота, але вона навіть не глянула на нього.

— Я серйозно.

Тепер він уже уважніше подивився на неї. Вигляд у Лізи був такий, ніби вона не спала нормально кілька днів: волосся абияк зібране, синці під очима, пальці весь час смикають рукав худі.

— Я бачила, як він тримав у руках ніж, — раптом сказала вона.

Олег підвів погляд. Повільно. 

 — Не кухонний. Інший якийсь. Дивний, — її голос опустився майже до шепоту. — Він просто дивився в стіну і тримав його. І, — вона запнулась, — плакав. 

У спині неприємно потягнуло. Олег сперся рукою об двері.

— Але якось... не нормально, — додала Ліза. — І ще Люба... Вона після цих пігулок як овоч. 

Вона зробила крок ближче. Зупинилась за кілька кроків, дихаючи поверхнево, коротко.

— Ти спиш взагалі? — раптом спитала.

— В сенсі?

Олег потер очі долонею. Під повіками пекло.

— У мене якось дивно, — сказала Ліза, дивлячись кудись повз нього. — Наче сни стали інші. Реальніші. 

— Це просто тривога.

— Ні, я...