Глава 8 — Рита

Рита ще років у тринадцять помітила за собою дивну річ. Стоїш біля дороги, чекаєш зеленого світла — і раптом ловиш себе на думці, що могла б просто піти вперед. Не тому що справді хочеш померти. Швидше... мозок ніби сам перевіряє цю можливість. Іноді вона думала, як це буде виглядати в школі наступного дня. Хто заплаче по-справжньому, а хто просто зробить пост в інстаграмі.

У їхній сім’ї про таке не говорили прямо. Але воно все одно лізло звідусіль. Батько колись наковтався таблеток у студентські роки. Бабусина сестра стрибнула з мосту ще до Ритиного народження. Ці історії завжди звучали однаково — пошепки на кухні, коли думали, що вона не чує.

Рита нікому не розповідала, що теж іноді про це думає. Бо хто слухає, коли ти завжди на підборах, завжди смієшся, завжди у бурі подій. Коли вона казала, що не хоче більше жити, їй відповідали: «Та ти просто хочеш привернути увагу». Навіть власні батьки. Навіть Андрій.  

Рита зупинилася на сходах, коли помітила, що внизу не темно — лампа в кутку горіла приглушеним жовтим світлом. Пахло пилом, книжками й чимось затхлим, від чого одразу згадувалась бабусина шафа з важкими шубами у чохлах. 

Микита сидів у кріслі, згорбившись уперед. У руці — склянка води. Він повільно крутив її між долонями, але так і не пив. На дивані лежав Ігор. Обличчя виснажене, щоки — як після жорсткої дієти. Навіть уві сні не розслаблявся. Чекав на Любу. Рита сперлась плечем об стіну й мовчки дивилась на нього. Вона не розуміла, чому всі так вчепилися в цю думку, що прибульці її повернуть. Наче це працює саме так. Забрали — віддали назад.

Вона міцніше затягнула пояс халата, випростала спину й сіла в крісло поруч із Микитою.

— Теж не спиться? — голос пролунав м’яко.

— Звичка, — буркнув він, не повертаючи голови. — Раніше в цей час я вже був на тренуванні.

Він замовк. Зробив нарешті ковток зі склянки. Поставив назад. Рита чекала, що він щось спитає у неї. Кине фразу, пожартує, хоча б зітхне голосніше. Так зазвичай і було: кілька секунд і розмова сама знаходила хід. Але Микита сидів, втупившись кудись у підлогу, ніби вона була тут зайва. Наче тиша — це нормально. Рита зсунула ногу під стіл, потім ще раз, зачепила край стільця. Він не відреагував. Вона стиснула губи й відвела погляд, вирішивши, що він просто не вміє спілкуватися з людьми.

І тоді, слава Богу, Ігор заворушився. Ковдра зсунулася з його плеча, і він щось пробурмотів, ще не прокинувшись до кінця. Рита миттєво перевела на нього погляд. Хай буде Ігор. Хай буде будь-хто, тільки не ця тиша між нею та Микитою.

— Добрий ранок, — сказала Рита, усміхаючись. Посмішка вийшла трохи натягнутою, але вона все одно намагалась, як могла. 

— Люби немає? — це було перше, що він запитав.

Вона закотила очі, але змусила себе змовчати. Він має право хвилюватися.

— Ні, — вона різко підвелася, поправляючи пояс халата. Хотілося чимось зайняти руки. — Слухай, Ігорю, давай я щось приготую? Будь-що. А то ми вже кілька днів їмо хто що знайде.

Вона очікувала, що він оцінить. Що йому буде приємно. Але замість вдячності Ігор втупився в неї так, наче вона запропонувала йому... що? Випити отрути? Продати Любу за тарілку макаронів?

— Н-нi, дякую, — пробурмотів, відвертаючись.

Рита завмерла на секунду з рукою на поясі халата. Окей. Вона повільно кивнула, ніби нічого дивного не сталося. Потім різко відвернулась до столу, переставила чужу чашку, потім ще одну — просто щоб чимось зайняти руки. Від тарілки тхнуло жиром. 

Та що з ними всіма сьогодні? Вона знала цей погляд. Так дивляться люди, яких ти колись образила, а вони запам’ятали. Але Ігор? Вона ж узагалі майже з ним не говорила до всього цього. Може, справді сказати щось жорстке? Щось таке, після чого всі нарешті піднімуть голови? На язиці вже крутилось щось гидке. Вона навіть майже відкрила рот. Але тоді вони вирішать, що вона істеричка. Рита поставила чашку в мийку трохи сильніше, ніж треба. Кераміка глухо стукнула об метал. Ніхто навіть не здригнувся. 

Рита, ти можеш хоч раз поводитись нормально?

Вона різко втягнула повітря носом. Мамин голос. Не зараз. Пальці самі потягнулись до зап’ястя. Рита швидко стиснула кулак і засунула руку в кишеню халата.

У коридорі було холодніше. Підлога тихо рипіла під босими ногами.

— Ти хоч про Андрія подумай.

Рита аж скривилась.

— До біса Андрія.

Спалахнув той самий вечір. Мамин перекошений рот. Батькова важка хода в коридорі. Власний голос, уже зірваний від крику. Потім різкий удар, від якого у вухах задзвеніло швидше, ніж стало боляче. 

Вона тоді довго стояла у ванній і роздивлялась себе в дзеркалі. Щоку. Розмазану туш. Очі. Наче намагалась зрозуміти, що саме в ній так дратує людей.

— Вона не в порядку.

— Їй постійно мало уваги.

— З нею щось не так.

Рита переривчасто вдихнула. Ноги самі привели її до дверей Лізиної кімнати. Абсурд. Вона ж не планувала цього. Просто йшла коридором — і раптом опинилася тут. Перед цією дерев’яною панеллю, що відділяла її від людини, яку вона колись називала найкращою подругою.