Глава 7 — Ліза

Їй знову не вистачило кількох метрів.

Ліза смикнулась уві сні, перечепилась об щось невидиме і прокинулась, уткнувшись ротом у подушку. Провела долонею по мокрому лобі. Волосся прилипло до шиї. Футболка теж. 

Сон ще не відпустив до кінця. Останніми днями вони взагалі не закінчувались нормально. Просто обривались, а потім лізли назад уже вдень — уривками. Нещодавно їй приснилося, що вона гортає старі дитячі альбоми, пальцями торкається пожовклих сторінок, де має бути Олег... Але його обличчя всюди замальоване чорною фарбою. Вона намагалася стерти її, зберегти спогади, але лише протирала діри у фотографіях.

Вона сіла на ліжку й потерла очі основами долонь. Треба було вставати. Перевірити, чи всі внизу. Чи ніхто не зник за ніч. 

У двері коротко постукали. Не голосно. Обережно. Вона вже знала, хто це. 

— Заходь, — кинула Ліза. 

Олег штовхнув двері плечем і став у порозі, не заходячи до кінця. Це теж дратувало. Раніше він міг просто завалитися в кімнату, сісти на підлогу, почати щось розповідати. Тепер постійно дивився на неї так, ніби перевіряв: витримає чи ні.

— Ти ще хочеш піти до поля? — запитав він.

Ліза звела ноги з ліжка. Підошви торкнулися холодної підлоги. По спині пройшов озноб. На стільці навпроти висіла її куртка. На рукаві — бурий слід від засохлого бруду. Вона впала, коли зайшла у свою квартиру. Зачепила вазу для цукерок. Уламки змішались з попілом. Три тижні. Минуло лише три тижні. 

— У нас немає куди йти, — тихо сказав Олег. — Навіть якщо поле зникне.

Ліза підняла голову.

— Я не через це хочу піти.

Голос прозвучав хрипко. Вона прокашлялась.

— Я більше не можу сидіти тут і чекати, поки щось станеться.

Олег нарешті зайшов у кімнату. Обперся плечем об шафу. На ньому була та сама сіра кофта, що і в перший день, розтягнута на ліктях. Його погляд теж впав на її куртку. Він не почав сперечатись. Лише кивнув. 

Вони спустилися вниз мовчки. У будинку пахло вчорашньою їжею. Антон спав на дивані внизу, накривши обличчя рукавом. Ігоря не було видно. Ліза навіть не спитала де він.

За полем щита крутилися сухі листки. Один завис майже нерухомо за метр від землі й тільки ледь тремтів, ніби хтось тримав його на волосині. Ліза дивилась на це вже не вперше, але шлунок усе одно скрутило. Неправильно. Усе тут було неправильне. Надто тихе. Надто чисте. Наче хтось залишив їм декорацію міста, а самих людей прибрав.

— Якщо це поле, — сказала вона, дивлячись собі під ноги, — то воно ж не може бути безкінечним.

Олег одразу підняв голову. Вона знала цей вираз. Зараз почне думати. Прораховувати. Шукати, чому це не спрацює.

— Я серйозно, — перебила вона швидше, ніж він відкрив рот. — Ми навіть не пробували нічого. Просто сидимо й чекаємо, поки вони знову з’являться.

Вона зробила крок ближче до хвіртки. 

— А якщо воно тільки зверху й по боках? — сказала тихіше. — Якщо знизу ні?

Олег потер щетину на підборідді.

— Такі штуки зазвичай...

— Зазвичай? — Ліза різко повернулась до нього. — Ти бачив колись таку штуку?

Олег насторожено звів брови. Ліза бачила, як він готується спростувати будь-що.

— Давай просто спробуємо? — тихіше додала вона. — Хоч щось зробимо, а не будемо чекати, поки вони прийдуть і заберуть когось ще як Любу.

Вранці її кімната була порожньою. Ліжко застелене — акуратно, майже педантично, наче вона прибрала за собою перед тим як іти. Або наче Люби ніколи там не було. Ніхто не чув кроків, не чув дверей. Просто була, і немає.

Олег довго дивився на неї. Потім перевів погляд на землю біля поля. Йому завжди треба так багато часу, щоб прийняти рішення. Ліза різко розвернулась і пішла до гаража, не чекаючи відповіді. Кроки позаду пролунали майже одразу.

У гаражі було темно. Пахло сирістю, трохи бензином та старим деревом. Машини тут не було. Певно, володарі кудись поїхали, коли все сталось. Ліза смикнула шнур лампочки. Та мигнула кілька разів і загорілась тьмяним жовтим світлом. У кутках стояли банки з шурупами, старі лижі, якісь пластикові ящики. Лопата знайшлася за стелажем. Держак був липкий від бруду. Ліза провела по ньому рукавом і взялася міцніше.

Коли вона вийшла з сараю — Олег вже чекав. Потім мовчки, без жодного слова, протягнув руку і вихватив лопату з її рук.

— Ти не будеш копати, — сказав втомлено.

— Це наказ? 

Він знову зітхнув — голосно, перебільшено, як завжди, коли хотів показати, що втомився від її «ідіотських» ідей.

— Це була моя ідея, — вона потягла лопату назад, стиснувши її до болю в руках. — Тож швидше я забороню тобі копати, ніж ти мені.

— Тебе вдарить струмом, — буркнув, ніби говорив з дитиною, якій пояснюють, чому не можна сувати пальці в розетку. — І, Лізо, серйозно. Ти взагалі хоч раз у житті тримала лопату в руках?

— Тримала, — кинула вона вперто, не відводячи погляду.