Глава 6 — Люба

Смирення.

Слово крутилося в голові, поки Люба застібала ґудзик на рукаві. Не той. Руки тремтіли, і вона тричі промахнулась повз петлю.

Смирення.

Мати любила це слово. Вона використовувала його при будь-якій нагоді. Наприклад, щоб довести, що юбка дуже коротка і треба купити іншу. Або коли обговорювала сусідську дівчинку, що цілувалась з хлопцем прямо перед їх вікнами. Вона завжди казала, що треба бути смиренними. І як їй пощастило, що Люба саме така. 

Люба подивилась знову на себе в дзеркало. Занадто яскраві щоки, занадто напружені губи. Тканина сорочки зрадницько зім’ялася на плечі. Вона машинально розгладила її пальцями — мамин голос у голові нагадав: дівчина повинна бути охайною. 

Мені не страшно.

Вона повторювала це знову і знову, наче слова могли зробити її сильнішою.

Мені не страшно.

Але коли вона спустилася сходами, всередині все стислось. Усі вже зібралися внизу, і Люба відчула, як червоніє. Тепер її щоки зіллються з веснянками — просто чудово.

Ігор сидів на самому краю стільця, згорбившись так, ніби намагався стати меншим. Пальці терли кісточки одна одної — повільно, до білих плям на шкірі. Коли хтось проходив повз, він одразу підіймав очі, а потім так само швидко опускав їх назад у підлогу.

Любі стало незручно від того, як добре вона знала цей погляд. Так дивився батько за столом, поки мати говорила. Не перебивав. Не сперечався. Просто крутив обручку на пальці й кивав у потрібних місцях. Навіть коли мати переходила на крик через якусь дурницю — пересолену їжу, крихти на скатертині, розбиту чашку — він тільки важче втягав носом повітря і дивився кудись убік. Найчастіше у вікно. Може, якби він був тут, він би так само відвернувся до вікна, поки вона йде в кімнату до Ігоря? 

Від цієї думки по тілу пройшов спазм. Люба заплющила очі. Той образ не відпускав: Ігор на землі, очі відкриті, нерухомий. І саме вона підійшла. Стала тією, що вдихнула в нього життя. Вона бачила це так ясно, ніби воно вже сталось. 

Мить — і вона вже не тут. Вона знову маленька дівчинка, що стискає в руці теплу долоню батька. Вона довіряє цій долоні, та веде її правильним шляхом.

Але батька немає. І цієї теплоти теж.
Тут холодно.

«Заспокойся. Це просто тіло. Просто тіло. Люди роблять це постійно. Я не помру. Він не помре.», — повторювала про себе, стискаючи кулаки.

Вона не мала подруг, які б ділилися досвідом. У школі дівчата сміялися з якихось переписок, обговорювали хлопців, показували одне одній фотографії. Люба тоді робила вигляд, що теж дивиться, хоча насправді весь час боялася, що хтось помітить її обличчя. Їй завжди було так соромно навіть спілкуватись з хлопцями. Колись спитала маму, чи це нормально, але та лише кинула: «Не позорся». І все. Більше вона не питала. 

Тепер Люба стояла посеред чужого будинку й намагалася не думати про те, що їй треба бути залишитися з Ігорем наодинці. Від самої цієї думки щоки починали горіти. Хотілося сісти навпочіпки десь у кутку, закрити голову руками й перечекати, поки хтось інший вирішить це замість неї. Але ніхто не вирішить. Вона повільно провела пальцями по хрестику під футболкою. Метал нагрівся від шкіри.

— Ей, — хтось окликнув її.

Люба здригнулася й різко прибрала руку. Антон стояв біля кухонного столу, спершися стегном об шухляду. В одній руці — фляга, в іншій — пачка крекерів, уже розмоклих від вологи. Вона глянула навколо, сподіваючись, що він звертається до когось іншого. Але позаду нікого не було. Тільки вона. 

— На, — він простягнув флягу. — Допоможе. Це з моїх запасів.

Він спробував усміхнутися, але вийшла якась крива посмішка, що миттєво зникла. Люба мовчала. 

— Та не дивись так. Я не кажу напитися до втрати пульсу. Просто... — він провів долонею по потилиці. — Просто так тобі буде трохи легше.

Люба обережно взяла флягу двома пальцями. Метал був теплий після його руки.

— Я ніколи не...

— О, та я бачу. — Антон глянув на неї й одразу відвів очі. — Просто треба буде закусити чимось. 

Люба піднесла флягу до губ і зробила надто великий ковток. Спирт обпалив рот, язик, горло — все одразу. Вона захлинулась, вчепившись у край столу. Сльози виступили на очах раніше, ніж вона зрозуміла, що кашляє вголос.

— Та тихіше, — Антон одразу забрав у неї флягу. — Не так швидко.

Він відкрив холодильник, дістав сік у пом’ятому пакеті й налив у склянку. Трохи пролив повз, тихо вилаявся й витер рукавом.

— Пий.

Люба взяла склянку двома руками. Пальці ковзнули по мокрому пластику. Вона зробила ковток і відчула, як щоки починають горіти ще сильніше. Хотілося провалитися крізь підлогу. Вона кашляє, як дитина. Давиться на очах у нього. Напевно, виглядає жалюгідно.

Антон стояв поруч, засунувши руки в кишені. Нога смикалась об підлогу.

— Перший раз завжди такий, — сказав він, дивлячись кудись у бік холодильника. — Потім звикаєш.

І одразу додав:

— Не те щоб я раджу.

Двері кухні рипнули. Ліза зайшла мовчки, у розтягнутій кофті й босоніж. Волосся було зібране абияк в якусь незрозумілу гульку.  Її погляд одразу впав на склянку в Любиних руках.