Глава 5 — Андрій

Знову цей похорон.
Труна, жінка без обличчя. Чорна сукня, бліді руки, квіти в пальцях. Андрій намагався розгледіти риси, але вони розчинялися в тумані.
Хтось плакав. Він торкнувся руками обличчя. Мокре. 
Туман зімкнувся, і він прокинувся.

Що ти пам’ятаєш?

Голос з’явився раніше, ніж він відкрив очі. Не чоловічий. Не жіночий. Без акценту. Слова просто виникали в голові. Андрій спробував ворухнути рукою. Не вийшло. Перед очима плавали сині плями. Світло било зверху в зіниці.

 — Похорон, — прошепотів.

Жінка. Далека, розмита, але щось в ній було знайоме. Від неї пахло ваніллю. Її волосся прилипало до скронь, коли вона нахилялася над ним.

Підтверджено.
Фрагмент не очищений.

У роті стояв металевий присмак. Язик насилу ворушився. Під спиною — тверда поверхня, холодна, гладка. Не ліжко. Не лікарняна каталка. Щось інше. 

Видалення не можливе.
Стан стабільний.

І він згадав, що цей голос вже звучав в його голові. У легені вдарив знайомий запах. Віскі? Квіти? Гвоздики з вологою землею. Дихати стало важче. М’язи розслабилися. 

Андрій ще встиг подумати, що якщо зараз засне, то знову щось забуде. Потім світло зникло.

Андрій прокинувся з відчуттям, що падає. Він різко сів на ліжку, притуснувши руку до грудей. Спробував зробити вдих. Дихання вийшло зі свистом. Шия нила — мабуть, знову заснув у тому самому положенні.

Він повільно повернув голову. Рита. Вона лежала спиною до нього. Між лопатками була маленька родимка, схожа на кому. Вона не рухалася. Він на секунду завмер, поки не зафіксував ледь помітний підйом плечей. Тільки тоді тиск у грудях трохи послабшав.

Обережно торкнувся її руки. Шкіра була прохолодна й суха. Рита сіпнулась ще до того, як розплющила очі. Погляд метнувся кімнатою — двері, вікно, шафа. Лише потім зупинився на ньому.

— Це я, — тихо сказав Андрій.

Вона нічого не відповіла. Піднесла руку до обличчя й кілька секунд просто терла очі кісточками пальців. Андрій нахилився й коротко торкнувся губами її скроні.

— Доброго ранку.

Рита видихнула в подушку.

— Мені знову снився тато.

Голос був хрипкий після сну. Вона перевернулась на спину й втупилась у стелю. Довго мовчала. Андрій уже подумав, що вона заснула знову, коли Рита заговорила:

— Ми з ним сиділи на кухні. Дивились футбол і лускали насіння. 

Її плечі на мить розслабилися, потім знову стиснулись. Дихання збилось.

— А потім я дивлюсь — телевізора вже нема. Кухні нема. Його теж.

Ковдра сповзла вниз. На її стегні темнів старий синець. Андрій не пам’ятав, звідки він.

— І я прокинулась.

Вона потягнулась до пляшки води на підлозі. Всередині лишалось на два ковтки. Рита потрясла її, ніби сподівалась, що води стане більше, потім усе ж зробила один маленький ковток і поставила назад. Андрій хотів щось сказати. Якось заспокоїти її. Але не знайшов нічого нормального.

Рита встала занадто різко й одразу сперлась рукою об стіну. Постояла так кілька секунд.

— Антон, мабуть, уже встав.

Вона поправила розтягнуту футболку, не дивлячись на Андрія. Біля дверей зупинилась, ніби забула, куди йшла. Подивилась на ручку. На власну руку. Потім все ж вийшла. Двері тихо клацнули.

Андрій лишився лежати, дивлячись у ту саму точку на стелі, куди щойно дивилася Рита. Просто бетонна плита. Сіра. Нічого особливого. 

У кутку кімнати валявся плюшевий ведмідь із відірваним оком. Біля шафи — дитячий тапок із засохлою плямою фарби. На підвіконні стояла чужа фотографія в тріснутій рамці, повернута обличчям до стіни. Андрій так і не зміг змусити себе її перевернути.

Коли вийшов у коридор, повітря стало сухішим. Не пахло чужими речами, потом чи їжею — тільки пилом і сирою штукатуркою. Андрій провів долонею по стіні, здираючи сухі крупинки фарби, і тільки зараз помітив, що весь цей час затримував дихання.

Він пройшов далі коридором. За однією з дверей почувся хрип. Глухий, рваний звук, після якого щось вологе забулькало в горлі. Андрій смикнувся раніше, ніж встиг подумати, і штовхнув двері плечем.

Повітря всередині стояло нерухоме, просочене потом, кислим запахом мокрих рушників і металевим присмаком крові. На підлозі біля ліжка валялася футболка, темна під пахвами. Поряд — миска з мутною водою і рожевими розводами по краях. Андрій машинально затиснув ніс рукавом.

Ігор лежав поверх ковдри. Простирадло під ним зім’ялось у вологі складки. Волосся прилипло до лоба й скронь. Груди швидко сіпались під тонкою футболкою. Він повільно повернув голову на звук. Очі були червоні, заплилі. На нижній губі тріснула шкіра. Новий напад кашлю зігнув його майже навпіл, і Ігор різко схопив миску поруч з собою. Грудки мокроти змішалися з кров’ю. 

— Що з тобою? — Андрій зробив крок назад, вдаряючись плечем об одвірок. 

Ігор лише сплюнув у миску. Густа темна слина потягнулась ниткою. На емалі лишилися червоні розводи. Ігор витер рот тильною стороною долоні. На простирадлі збоку лежав зім’ятий рушник, теж у бурих плямах. Схоже, він уже не перший день намагався витирати ними рот замість прати.