Глава 4 — Ігор

Минуло одинадцять днів відтоді, як світ став пусткою.

На вустах застигла нервова посмішка. Уламок олівця завмер, а наступної миті різко врізався в папір, виводячи набряклі літери. Пальці зрадницьки тремтіли — знайомий, майже рідний ритм страху. Але спинитися Ігор не міг. Це був її спосіб. Мамин. Вона вчила його: «Якщо біль не поміщається всередині — вилей його на папір. Папір витримає».

Блокнот був його пам'яттю. Він часто малював в ньому маму. Її каштанове волосся, що не слухалось грібня, родимку над бровою, схожу на краплю кави. А ще малював апельсини. Завжди малював апельсини поруч. Бо колись вона, сміючись, розповіла,  що на двадцятиріччя батько приніс їй цілий мішок апельсинів, перемішаних із мандаринами. «Найкращий подарунок», — сказала вона, і в її очах тоді було щось таке, чого Ігор вже ніколи не бачив. Під пальцями хруснула обкладинка. Ігор не помітив, як стиснув блокнот так, що кістки на руках побіліли. 

Його пальці ковзнули по намальованому обличчю. Шкіра паперу була шорсткою. Він закрив очі, намагаючись відтворити дотик її руки — справжньої, не паперової. Але під пальцями лишалася лише холодна фактура. Він перегорнув сторінку. Там на нього дивилися ще двоє людей з минулого життя.

Перша — Марина Іванівна. Він змалював її з пакетом галетного печива. Вона простягла його під зливою, коли він, промоклий до нитки й посинілий від холоду, намагався всучити комусь на ринку дешеві окуляри. Він би не взяв, якби не був таким голодним. Відтоді вона часто запрошувала його на чай.

Другий портрет — тітка Шура. Він зобразив її з розкритим ротом — здавалось, крізь папір міг почути ту лайку, якою вона захищала його дитинство. Вона щосили гатила кулаками в їхні двері, коли за стіною гримів батьківський голос. Лякала його поліцією, кричала на весь під’їзд, відтягуючи на себе гнів. А потім поверталася до Ігоря, і її тон робився тихим. «Їсти хочеш?» — питала, і ці слова в його особистому словнику значили значно більше, ніж просто пропозиція обіду.

Ігор закрив блокнот і  повільно підвівся з матраца. Вузьке ліжко рипнуло, і він завмер. В цій тиші кожен звук був як  нагадування, що вони не в безпеці. Прибульці десь поруч. І колись вони з'являться знову. 

Сходи зустріли його крижаним бетоном. Холод пробирався крізь босі ступні, піднімався вище до колін. Ігор ішов уздовж стіни, торкаючись її кінчиками пальців. Він вивчав шорстку поверхню: ось дрібна подряпина, схожа на блискавку, а тут фарба стерлася до самої шпаклівки.

— Ей.

Рита стояла посеред кімнати, нахилившись над столом. Вперлася в нього руками так сильно, що плечі піднялися майже до мочок вух, а щелепа некрасиво виступила вперед. Ігор завмер у дверях. У животі стиснулося раніше, ніж він зрозумів, що вона говорить не до нього.

— Нам треба... поговорити, — вичавила вона з себе.

Ігор сів поруч із Микитою та Любою. Обоє трималися мовчки, але по-різному. Люба зсутулилась, наче хотіла зникнути, зменшитись. Микита ж сидів рівно, витріщившись в одну точку. Ігор автоматично відмітив: сорочка застібнута на всі ґудзики, руки чисті. 

А от Рита... вона більше не була собою. Колись вона ходила по школі, немов центр всесвіту — гучна, грайлива, з цими блискучими очима, що світилися азартом. Її сміх лунав ще до того, як вона заходила в клас. А зараз — обличчя втратило форму, кудрі злиплись, шкіра виглядала майже сірою. 

— Про що? — спитала Майя з коридору.

Вона стояла в дверях із кружкою в руці. Волосся стирчало в різні боки. На щоках — сліди від подушки.

— Про нас, — Рита ковтнула повітря й потерла лоба зап’ястям. — Ми одинадцять днів сидимо тут, як чужі.

Майя сьорбнула щось із кружки.

— І?

— Може... якщо поговоримо нормально, — Рита заплющила очі на секунду, — стане зрозуміліше, чому саме ми залишились.

Ігор подивився на її руки. Вони так сильно їх стиснула, що вони побіліли. 

— Ага, — Майя сперлась плечем об двері. — Зараз сядемо в коло й почнемо лікувати колективну травму.

Рита різко втягнула носом повітря.

— Можна хоч раз без твоїх коментарів?

— Можна. Якщо буде щось розумне.

Тиша затягнулась. У холодильнику щось тихо гуділо. Люба сиділа, втягнувши руки в рукави кофти, й дивилась у підлогу.

— І як ти це бачиш? — спитала Ліза.

Рита мовчки подивилась на стіл. Там лежала порожня пляшка з-під води. Хтось залишив її ще вчора.

— Ну... — вона ковтнула. — Щоб без оцього «кого першого допитаємо». Крутити пляшку. На кого покаже — той говорить. Щоб було чесно.

Антон фиркнув у диванну подушку.

— Господи. Нам по сімнадцять, а не дванадцять.

— У тебе є краща ідея? — Рита подивилась на нього червоними очима. — Бо я щось не бачу черги з людей, які рвуться розповідати про себе.

Антон не відповів. Тільки потер очі долонями.

— Так хоча б ніхто не вирішуватиме за інших, — тихо додала Рита, не дивлячись ні на кого.

Андрій вперше за весь час ворухнувся.

— Це чесно.