Глава 3 — Роза

Ковдра була огидною. Дешева синтетика, яка колола шкіру навіть крізь сорочку і зовсім не гріла. Роза спробувала загорнутися щільніше, але холод у цій дірі був пронизливим. Очі пекло від втоми, тіло ломило, проте варто було заплющити повіки, як перед очима знову були Вони. Їхні безликі силуети, механічні рухи. Навряд чи вона зможе заснути. 

Вона зкинула ковдру. Натягнула халат і вийшла в коридор, не шукаючи капці. Підлога відгукнулася різким холодом, дошки під ногами рипіли так, наче будинок збирався розвалитися прямо зараз. І все ж це місце виявилось кращим, ніж можна було очікувати. Не розкішно, але терпимо. Гаряча вода була. Консерви в підвалі, ковдри на полицях, електроенергія. Хтось або щось подбало про базове. Роза не знала, чи це мало її заспокоїти, чи навпаки. 

З-під дверей їдальні вибивалося світло. Значить, не вона одна не змогла вимкнути мозок. Роза штовхнула двері. Люба — руда дівчинка з паралельного, яка зараз нагадувала мокру мишу, —  сиділа за столом, вчепившись в порожню чашку. Погляд застиглий, обличчя набрякле від сліз. Поруч сидів Микита. Він виглядав краще — принаймні тримав спину прямо, хоча синці під очима вже стали майже чорними. Обережно крутив чашку за вушко. Порожня кераміка вистукувала по столу дратівливий, монотонний ритм. Коли Роза зайшла, вони обидва трохи завмерли, але не повернули голови.

— Кави нема? — кинула вона сухо, сідаючи за стіл. 

— Тільки чай. Чорний. — Микита навіть не підняв очей. — Каву прибульці не завезли.

— Просто чудово, — Роза зітхнула, відчуваючи, як дратівлива втома підступає до горла. Вона звернулася до Люби: — Зробиш чай?

Дівчина підскочила так різко, що ніжки стільця заскрипіли по підлозі. Потім почала метушитися біля полиць, безглуздо переставляючи чашки тремтячими руками. 

— Може, годі? — Микита пересів, потім знову підвівся, ніби стілець під ним ставав гарячим. — Вона не твоя прислуга, Розо. І не офіціантка.

Роза повільно повернула до нього голову. Вона дивилася на нього так, як на нудну дитину, що влаштовує істерику в дорогому магазині.

— Ми тут усі рівні, — додав він, нарешті глянувши їй в очі.

Вона усміхнулася. Повільно, майже співчутливо.

— Ти справді в це віриш? — хмикнула. — Це навіть мило. 

Роза ще дивилась у чашку, коли Люба поставила її на стіл. Гаряча вода хлюпнула на блюдце. Люба швидко витерла краплі рукавом светра, ніби боялась, що за це зараз накричать. 

У повітрі запах трохи змінився — Люба додала м’яти. Занадто багато. Роза вже знала, що чай буде несмачний.

— Можу ще пошукати печиво, — тихо сказала Люба. — Я бачила десь...

— Сядь.

Люба одразу сіла назад. Стілець коротко скрипнув по підлозі. Вона підтягнула рукави на долоні й опустила очі в стіл.

Роза зробила ковток і скривилась.

— Ти пів пачки м’яти туди висипала?

— Я думала... так заспокоює.

Роза нічого не відповіла. Поставила чашку. Пальці трохи тремтіли, і кераміка тихо цокнула об стіл.

Люба сиділа згорбившись, майже торкаючись грудьми краю столу. Шия втягнута в плечі. Волосся липло до щік. Роза дивилась кілька секунд, потім машинально випрямилась сама. Відвела плечі назад. Затягнула пояс халата тугіше, бо вузол розповзся. На тканині біля кишені темніла пляма. Мабуть, чай або туш.

Зі спалень один за одним виходили решта. Повільні, мовчазні, з опухлими обличчями. Від кімнати потягнуло застояним потом і несвіжим диханням. У когось волосся злиплося жирними пасмами, хтось навіть не застебнув джинси до кінця. 

Роза взяла слово першою, не чекаючи, поки хтось почне скиглити про сніданок.

— Нам потрібно вирішити, як поводитися, коли вони повернуться.

Микита навіть не підняв очей від чашки. Олег продовжував дивитись у вікно. І лише з підвіконня донеслося тихе фиркання. Майя сиділа на підвіконні боком, одна нога підібгана, друга звисала вниз. 

— У тебе є план? — хмикнула вона. — Дуже хочу почути.

Майя дивилася на неї так само, як дивились усі дівчата, яких Роза дратувала ще до того, як відкривала рот. Вона навіть не повернула голови до неї. Натомість — оглянула тих, хто лишився в кімнаті. 

— Я не збираюся здохнути через те, що хтось із вас вирішить пограти в героя. Нас поселили в нормальні умови, дали дах над головою...

— Та заткнись ти!

Рита так різко сіла за стіл, що стілець скрипнув по підлозі. Чашка перекинулась набік. Чай потік по столу просто їй у рукав, але вона навіть не глянула.

— Не чіпають?! — голос у неї хрипів. — Ти себе чуєш взагалі?

Вона витерла ніс рукавом. Очі опухли настільки, що майже не відкривались.

— Вони всіх убили. Всіх. А ти сидиш і розказуєш, як треба себе поводити.

Роза взяла серветку й мовчки підсунула її до калюжі чаю. Рита подивилась на це так, ніби зараз жбурне чашку їй у голову.

— Що ти пропонуєш? — спитала Роза. — Бігти на них із кухонним ножем?

Рита рвонулася так, що стілець з гучним скреботом від'їхав назад. Її рука з розмаху вдарила по горщику на полиці. Кераміка тріснула з коротким, сухим хрускотом. Земля висипалася на підлогу. Чорна, вогка, вона пахла пліснявою і сирістю. Рита навіть не глянула на цей безлад.