Глава 2 — Майя

На ґанку валялася книжка — та сама дешева фантастика, яку Інга притягла з собою з дому. Обкладинка пом’ята, але сторінки відкрилися самі, ніби чекали на продовження. Майя підняла книгу. Обережно, ніби та могла бути під напругою. Ні, папір як папір. Мертві ж не кусаються. 

Майя вмостилася на старому дивані, що пахнув пилом і вологою тканиною. Стіна холодила спину крізь одяг. Вона втупилася в текст. Літери розповзалися. Майя перечитувала одне й те саме речення вчетверте, але мозок блокував інформацію. Замість сюжету перед очима стояла та сама картинка: Інга, що розтягується в білому спалаху, як шматок гарячої гуми, і зникає. Просто «демонстрація меж», як сказав отой двометровий опецьок. Сказав, а потім зник, як і його друзі. Без жодних інструкції. 

— Це книжка Інги?

Голос вирвав її з думок. Олег? Ніби його так звали. 

— Ага, — вона навіть не підняла голову. Перевела пальцем по рядку. — Якісь претензії?

— Лише одна, — його голос звучав глухо, ніби говорити доводилося через силу. — Інга... вона ж щойно... А ти просто сидиш і читаєш її книгу? Серйозно?

Язик повільно ковзнув по внутрішній стороні щоки, намацуючи гострий край зуба. Він чекав, що вона теж почне ридати? Що вони будуть робити це хором?

— Вибач, що не б'юся в конвульсіях, — відрізала Майя. — Мабуть, ліміт сліз на сьогодні вичерпано. Приходь завтра.

— Інга...

Книга захлопнулася з різким звуком, здіймаючи хмару задушливого пилу. 

— Я її майже не знала, — перебила Майя. — Навколо зникли мільйони. Мені що, оплакувати кожного мешканця цього грьобаного міста? Чи скласти список і виділяти по хвилині на кожну купу попелу?

Олег втупився в неї так, наче вона щойно дала йому ляпаса. 

— Просто не чіпай її речі, — нарешті сказав, ковзнувши поглядом по книжці. Неначе та перетворилася на недоторканну святиню. Ніби слова, надруковані в типографії, набули сакрального значення просто тому, що Інга їх тримала.

— Вона не повернеться, — Майя вчепилася в обкладинку так, що побіліли кісточки пальців. — І якщо ми завтра здохнемо, інші теж розберуть наше барахло. Це так працює.

Олег повільно кліпнув.

— Це не має сенсу. Абсолютно жодного сенсу, — прошепотів він більше собі, ніж їй, і вийшов із кімнати, не озираючись.

Майя не ворухнулася. Пил, який вона підняла, кинувши книжку, повільно опадав на коліна. У вухах усе ще гуло, а повітря навколо смерділо чужим залежалим шматтям. Їй подобалася ця тиша — принаймні в ній не було істерик. Але спокій тривав недовго.

Поруч виникла Люба. Дівчинка, яку перевели к ним лише на початку цього року. Майя погано знала імена однокласників, але це риже волосся і погляд побитого цуценяти важко переплутати. 

— Можна я тут посиджу? — запитала вона.

З грудей вирвалося ледь чутне зітхання.

— Я не хочу говорити, — попередила Майя, не підводячи очей. Шершава поверхня паперу під пальцями трохи заспокоювала.

Люба кивнула, та вже за кілька хвилин тишу порушили схлипи. Її плечі тряслись, а обличчя було мокрим від сліз. Майя важко видихнула й закинула книжку собі на обличчя. Від сторінок пахло пилом і дешевою фарбою. Край обкладинки вперся в перенісся. Так було легше не дивитися на кімнату.

А потім почався шепіт. Майя вловлювала уривки: «Господи», «помилуй», «пробач». Люба повторювала ті самі слова по колу, іноді збиваючись і починаючи знову. Пальці в неї тремтіли так сильно, що маленький металевий хрестик тихо цокав об блискавку на кофті.

Книжка впала Майї на груди.

— Або молись подумки, або йди в іншу кімнату, — сказала вона. — Серйозно.

Люба стиснулась ще сильніше. Згорнулася на дивані так, ніби намагалася зайняти менше місця. Вона відкрила рот, але нічого не сказала.

— Відчепись від неї, — почулося зі сходів.

Майя повільно повернула голову. Ліза стояла, схрестивши руки на грудях. Волосся зібране абияк, під очима темні плями. В руках — чиясь кружка з засохлим чаєм на дні. 

— Їй страшно, — сказала Ліза. — Нехай робить, що хоче.

Майя скривилася. Офігенна логіка. Якби Люба вирішила наковтатися коліс у підвалі, бо їй «так легше», Ліза першою побігла б промивати їй шлунок. А тут — будь ласка. 

Ліза поставила кружку на комод. Усередині щось брязнуло — ложка. Вона підійшла до Люби й сіла поруч. Диван тихо рипнув.

— Дихай нормально, — тихо сказала Ліза. — Повільніше.

Люба кивнула, але повітря все одно входило ривками. Вона витерла ніс рукавом і прошепотіла ще щось собі під ніс.

Майя підняла книжку й втупилась у сторінку. Той самий абзац. Вона вже п’ять хвилин дивилась на слово «коридор» і не могла згадати, що було до нього.

— Добре, — знизала плечима. — Моліться. Співайте. Хоч танцюйте з бубнами. Просто не чекайте, що хтось прийде нас рятувати.

Ніхто не відповів. Ліза поклала руку Любі між лопаток і повільно водила долонею вгору-вниз. Як дитині. Люба перестала шепотіти, але плечі все ще дрібно смикались. Через кілька хвилин вони пішли нагору. Сходи скрипіли під ногами. Потім знову стало тихо.