Глава 1 — Інга. Прийняття

Інга сиділа біля під’їзду на асфальті, впершись ліктем у коліно. Під долонею — шорсткий бетон, теплий від сонця. Нудило так, що слина постійно набігала в рот. Вона ковтала її автоматично, але горло все одно дерло. 

Двері під’їзду за спиною грюкнули. Олег спустився сходами занадто швидко, перечепився об останню сходинку й вилаявся собі під ніс. У пальцях він стискав якусь дрібничку. Щось кольорове. Інга навіть не хотіла дивитись, що саме.

— Їх там не було, — сказав тихо. — Ні батьків. Ні Насті. Нікого.

На останньому слові голос зламався. Він різко відкашлявся й відвернувся, ніби це можна було сховати.

— Настя... — губи ледь ворухнулися. — Вона залишилась дома сьогодні. Живіт болів... 

Інга притиснула долоні до очей. Під повіками пульсувало червоне. Поруч на лавці лежав розірваний пакет з «АТБ». Помідори розкотилися по плитці й полопались під сонцем. 

Олег різко видохнув і подивився в бік школи.

— Ходімо назад.

Інга не хотіла ворушитись. Асфальт під ногами здавався єдиним нормальним предметом у місті. 

До школи йшли мовчки. На пішохідному переході блимав зелений чоловічок. Порожньо. Посеред дороги стояв відкритий «Ланос». Дверцята відкриті навстіж. Біля аптеки валявся перевернутий дитячий самокат.

Перед шкільними воротами стояла Майя й курила. Недопалок тремтів між пальцями, попіл сипався їй на кофту, але вона навіть не струшувала. Варто було їм підійти, до них підскочила Роза. Її довге світле волосся розпатлалося, очі були червоними, а в руках вона судомно стискала телефон.

— У вас теж нікого?! — закричила. — Я була вдома, потім у лікарні, там порожньо, взагалі порожньо! Там каталка посеред коридору стоїть і все! І телефон не ловить! 

Вона тикала екраном їм в обличчя. «Немає мережі». Знову. І знову.

— Це якась евакуація, так? — швидко говорила Роза. — Ну не могли ж всі просто...

— Та закрийся ти зі своєю евакуацією, — перебила Майя.

Голос був хрипкий від цигарок. Вона кинула недопалок під ноги й одразу дістала наступну. Запальничка клацнула лише з третього разу.

— Ти бачила хоч одну швидку? Хоч одного військового? Вертоліт у небі? 

Роза мовчала. 

— У місті мільйон людей. Куди вони всі поділись?

Десь почувся хрип. Здавлений стогін, який швидко переріс у виття. Інга побачила Риту. Антон та Андрій тримали її під пахви, а носки її кросівок безпорадно креслили глибокі борозни в грунті. Рита не пручалася. Тільки голова смикалась від кожного кроку. На підборідді блищала слина. Вона дихала ротом, коротко й шумно, ніби після бігу. Верх кофти з’їхав набік, оголивши бретельку ліфчика й брудну шкіру на плечі.

Трохи позаду йшла Ліза. Сама, обійнявши себе двома руками. Інга зробила крок до неї, але Олег був першим. Не сказав ні слова — просто став поруч і притиснув Лізу до себе. Вона спочатку завмерла. Потім різко вчепилась йому в куртку обома руками. Лоб уперся в груди. Плечі смикнулись раз. Ще раз. Її почало трясти так сильно, що Олегу довелося ширше поставити ноги, щоб утримати її вагу. Він незграбно гладив її по спині короткими рваними рухами. 

— Тихо, тихо... — пробурмотів хрипко.

Ліза нічого не відповіла. Тільки сильніше зім’яла пальцями тканину на його плечі. Інга згадала бабусю. Єдиний похорон в її житті. Тоді була земля, труна, ритуал прощання. А зараз не було навіть тіл. І ще вранці мама цілувала її перед виходом. Вона заплющила очі. І тоді це почалось. Низький звук. Десь під ногами. Інга завмерла. Банка з під пепсі на асфальті дрібно задрижала. Вода в калюжі біля бордюру пішла колами.

Антон різко озирнувся.

— Ви це чуєте?

Гул ішов уривками. Три короткі імпульси. Пауза. Знову.

У Рози засвітився екран телефона.

— Є мережа! — вона аж підскочила на місці. — Боже, є!

Вона тикала пальцем в екран так швидко, що промахувалась по кнопках. Нігті стукали по склу. Андрій рвонув до неї.

— Дай сюди! Дай мені!

Роза вчепилася в телефон так, ніби це був останній вхідний квиток у реальний світ. Інга підійшла до них. Її власний телефон лишився в класі. Вона схилилася над екраном Рози. Там, у верхньому кутку, біля значка батареї, з’явилася одна-єдина, ледь помітна вертикальна рисочка. Без назви оператора, без значка інтернету. Просто риска. 

— Спробуй подзвонити, — сказала Інга. 

Роза тремтячими пальцями почала вбивати номер. Перший у списку швидкого набору — «Тато». Вона притиснула слухавку до вуха, заплющивши очі. На екрані йшли секунди.

00:01.
00:02.
00:03.

Роза різко вдихнула.

— Воно... воно з’єднує.

І саме в цю секунду гул повторився. Цього разу сильніше. Металева огорожа стадіону коротко завібрувала. Інга відчула це ліктем, яким випадково торкнулась прутів. В зубах неприємно віддало, наче після бормашини. Екран в руках Рози мигнув. Виклик обірвався. Риски мережі зникли.

— Ні-ні-ні, — вона почала тикати пальцем по екрану. — Та давай же!