Глава 1 — Інга. Усвідомлення

Як зрозуміти, живий ти чи мертвий? А головне: чи справді хочеш знати?
Поки очі закриті — реальність гнеться під тебе. 
Ти можеш бути ким завгодно: героєм, спостерігачем, тим, хто ще має вибір. 
Але щойно розплющиш їх — усе зламається. 
Захист зникне. І залишиться тільки правда. 
А правду ти вже не обираєш. 

Інга розплющила очі й світло вдарило в обличчя. Занадто різко. Вона притиснула долоні до лоба, але біль уже пронизав скроні. Мала б почути суворий голос вчительки: «Раєвська, тобі погано? Треба до медсестри?». Але голосу не було. Була тиша, від якої заклало вуха.

Вона вчепилася в край парти. Пальці занурилися в щось м’яке і холодне. Інга подивилася вниз: товстий, майже сантиметровий шар сірого пилу вкривав дерево.

— Олесю? — прошепотіла вона. Голос ледь пробився крізь пересохле горло.

Вона рвучко повернулася праворуч, туди, де секунду тому сиділа подруга. Порожнеча. Треба... треба заспокоїтись. Інга почала дихати дрібно й часто, намагаючись згадати третій пункт свого реферату про цивільну оборону. Визначити джерело небезпеки. Щось таке там було. Спершу оцінити ситуацію. Не панікувати. Не панікувати.

Вона дивилася на свої руки, вкриті сірим нальотом, і відчула, як підступає нудота. Немає вогню, немає диму, немає запаху газу. Тільки цей проклятий пил. Вона почала гарячково терти долоні об спідницю, намагаючись зняти цей бруд, але той лише розтирався, забиваючись під нігті.

Інга підняла зошит з парти і обтрусила його. Тихо. Так тихо. Погляд метнувся до годинника над дверима. 10:14. Стрілки не рухалися. Вікно зліва було відчинене навстіж. Штора здималась і в'яло опадала. Вітер не освіжав, тільки вганяв у приміщення ще більше пилу. Інга спробувала вдихнути глибше і одразу закашлялась. 

Притиснула пальці до скронь. Уривки сьогоднішнього ранку мерехтіли перед очима. Сніданок. Мама поставила перед нею какао — надто солодке, аж липло на язиці. Інга хотіла сказати про це й забула. Рожева гумка в Олесиному волоссі. Контрольна з алгебри. Другий варіант. Логарифми на дошці.

А далі — темрява. Хтось кричав.

Інга рвонула до вікна. Підошви ковзнули по підлозі, пил зірвався в повітря новим клубком. Вона не зупинилася. Вчепилася в підвіконня так сильно, що пальці заболіли.

Сонце било в очі. Інга примружилась і сперлась долонями об підвіконня. Фарба під пальцями потріскалась і лущилась. Шкільне подвір’я було порожнє. Лавки біля клумб. Криве біле коло на баскетбольному майданчику. Відчинена хвіртка в паркані. Пакет застряг у кущах і ледь ворушився від вітру.

Нікого.

На дорозі за школою стояли дві машини. Просто стояли посеред смуги, без водіїв. Одна — з відчиненими дверцятами.

— Гей! — голос Інги зірвався на писк. Вона вистромила голову назовні, і вітер, гарячий і сухий, вдарив у обличчя. — Є хтось?! Хто-небудь!

Вона чекала на будь-що: гуркіт далекого авто, гавкіт собаки, навіть лайку фізрука. Тиша. Лише вітер ніс у клас гаряче повітря з запахом пилюки й нагрітого асфальту. 

Десь далеко металево грюкнуло. Або здалося. Інга сперлась рукою об стіну. Пальці залишили на штукатурці сірі сліди. Тепер стогін пролунав зовсім близько.

Інга відсахнулася від вікна, втиснувшись спиною в холодну штукатурку. Рука ковзнула по підвіконню, шукаючи хоч щось. На дотик — тонка дерев’яна паличка. Вчительська вказівка. Вона вчепилася в неї. Пальці тремтіли, і дерево дрібно зацокотіло об камінь.

Між рядами щось поворухнулось. Інга затримала дихання. З темряви виринуло обличчя. Світле, скуйовджене волосся. Андрій. Інга видихнула. Пальці розтиснулися самі собою. Вказівка з гучним дзенькотом покотилася по паркету, вибиваючи дріб у тиші. 

— Що за хрінь... — Андрій зморщився, притиснувши долоню до скроні.

Він кліпнув кілька разів, озирнувся по класу і тільки тоді помітив Інгу.

— Що сталося?

Інга відкрила рот, але в горлі ніби щось застрягло.

— Я... не знаю.

Андрій дістав телефон із кишені. Екран був чорний.

— Та ну нафіг.

Він натиснув кнопку ще раз. Потрусив телефон. Безрезультатно.

— Рита де?

Він запитав це так, ніби вона була черговою по школі, а не людиною, що щойно прокинулась у тому ж пилу. Інга навіть не встигла відповісти. Андрій різко пішов між рядами, зазираючи за парти.

— Рит! — крикнув він. — Рита!

Тільки штора шурхотіла об батарею. Андрій провів долонею по обличчю, залишивши брудну смугу на щоці. Дихав ротом, швидко, уривчасто. Потім підійшов до дверей і смикнув ручку. Порожньо. Світло в коридорі не горіло. З вікон на підлогу падали довгі прямокутники сонця. У повітрі літав пил.

Андрій озирнувся на Інгу.

— Я піду вниз.

Інга похитала головою й відступила на крок.

— Не йди, — сказала, і сама не була впевнена, чому.

Андрій ковтнув і швидко глянув у порожній коридор. На секунду в нього сіпнулась щелепа. 

— Я не буду сидіти тут, — сказав він тихо. — Можеш залишитись.