Розділ 21. Людський фактор

Лезо Чорного завмерло біля горла Лізи.
Не торкалося шкіри. Не різало. Просто висіло так близько, що кожен вдих ставав обережним рішенням. Роман дивився на неї спокійно, майже байдуже, і від цього було гірше, ніж від злості. Злий міг помилитися. Цей — рахував.
Позаду Влада сповзла на бік.
Її пальці вже не тримали рану. Червоні аварійні смуги ковзали по обличчю, по відкритих очах, по губах, які намагалися щось сказати й не могли. Ліза бачила це краєм зору й не дозволяла собі повернути голову. Якщо повернеться — зламається. Якщо зламається — Чорний виграє остаточно.
— Ти піднімеш корабель, коли я скажу, — повторив Роман. — Я можу зробити це й сам, але без техніка на борту ризики збільшуються. Бачиш, як отримана освіта допомагає виживати в сучасному світі?
Ліза повільно ковтнула.
— Добре.
Він не змінився в обличчі, але лезо біля її шиї завмерло ще на мить. Оцінював. Шукав пастку там, де поки що була тільки смерть на підлозі й дівчина, яка нарешті зрозуміла, що сильнішою за нього бути не зможе.
— Повтори.
— Я допоможу підняти корабель, — сказала Ліза. — Але спочатку віднеси її в медичний відсік.
Чорний нарешті глянув на Владу.
Не як на людину.
Як на проблему, яка ще дихала.
— Навіщо?
Ліза відчула, як усередині щось різко піднялося до горла, але голос лишився рівним.
— Вона жива.
— Ненадовго.
— У медичному відсіку є все необхідне.
— Ти справді вважаєш, що вона заслуговує далі жити? — Роман говорив тихо, без жодного напруження. — Вона баласт. Сміття з нижніх рівнів міста. Куртизанка, яку випадково затягнуло в експедицію. І я маю витрачати на неї дорогі препарати? Для чого?
— Вона жива людина.
Роман повільно повернув погляд до Лізи.
— Вона не принесе жодної користі.
— Яка користь має значення?
— Хоч якась. У межах експедиції, подорожі, розвитку, виживання. Це баласт, який нам більше не потрібен.
Ліза хотіла вдарити його. Хотіла вчепитися пальцями в обличчя, у горло, в очі, у все, що зробить йому боляче. Замість цього вона опустила погляд на панель поруч. Браслет на руці мовчав. Корабель мовчав. Усі системи, які мали захищати людей, мовчали так само, як мовчать правила, коли хтось сильний знаходить у них правильну шпарину.
Влада тихо захрипіла.
Ліза все-таки повернула голову.
На секунду.
Цього вистачило, щоб побачити, як пальці Влади ковзнули по підлозі й зупинилися. Її груди ще раз піднялися. Повільно. Неправильно. Потім опустилися, і більше нічого не сталося.
Технічний відсік ніби втратив звук.
Гул систем лишився. Далекі вібрації корпусу — теж. Але щось людське зникло з повітря, наче корабель на мить сам зрозумів, що в ньому щойно сталося.
Чорний прибрав лезо від шиї Лізи.
— Тепер ми вирішили всі питання? Тягнути її в медичний відсік більше не потрібно.
Ліза дивилася на Владу.
Не плакала.
Браслет на її руці завібрував один раз.
На маленькому екрані з’явився рядок:
ФАКТ СМЕРТІ ПАСАЖИРА ВНАСЛІДОК БЕЗДІЯЛЬНОСТІ ПРЕДСТАВНИКА БЕЗПЕКИ ЗАФІКСОВАНО.
Ліза не моргнула.
Другий рядок з’явився нижче:
РОЗШИРЕНИЙ ПРОТОКОЛ ЗАХИСТУ ПАСАЖИРІВ АКТИВОВАНО.
Роман цього не бачив. Він уже повертався до головної панелі, впевнений, що найгірше для Лізи стало найкращим для нього. Мертві не потребували медичного відсіку. Мертві не сперечалися. Мертві не створювали питань.
Ліза повільно вдихнула.
Якщо корабель справді допоможе, у неї з’явився шанс.
— Я не працюватиму, поки вона лежить тут, — сказала Ліза.
Чорний зупинився.
— Чому це? Ти працюватимеш.
— Ні.
Він повернувся до неї повністю.
— Обережніше.
— Я підніму корабель, — сказала вона. — Але не поруч із тілом. Можеш тримати мене під ножем, можеш ламати руки, можеш пояснювати протоколи. Але тут тіло. Тут кров. Дуже швидко тут буде запах. Ти справді хочеш запускати корабель у такій обстановці?
Роман кілька секунд мовчав. Потім глянув на Владу, на панель, на Лізу. У його погляді не було жалю. Тільки розрахунок: скільки часу займе переміщення тіла і чи достатньо зламана дівчина перед ним.
— Куди його прибрати?
— В ангар. Там є вантажна платформа.
— Медичний відсік ближче.
— Ти ж сам сказав: медичний більше не потрібен.
Він прийняв цю відповідь майже з повагою.
Майже.
— Вмовила.
Ліза відійшла до панелі. Не швидко. Не різко. Руки тремтіли, але вона змусила їх лягти на сенсори рівно.
Вона торкнулася екрану.
— Відкриваю вантажний коридор.
— Без фокусів.
— Ти тримаєш цей корабель під контролем. Які фокуси, Романе? До речі, як ти це зробив?
Чорний підняв тіло Влади без зусиль.
Це було найогидніше.
Не те, що він міг. А те, як саме. Акуратно. Практично. Наче переносив пошкоджене обладнання, яке треба прибрати з проходу. Голова Влади безвільно відкинулася назад, волосся ковзнуло по його рукаву, і Ліза відчула, як нігті впиваються у власну долоню.
— Корпоративна таємниця, дівчинко. Тобі це знати не потрібно. Але річ зручна. Сучасна. Я не знаю жодного випадку зламу цієї системи.
Двері технічного відсіку відкрилися.
За ними тягнувся вузький коридор до вантажної секції. Червоне аварійне світло вже змінилося на тьмяне біле, надто спокійне для корабля, де щойно вбили людину. Ліза йшла позаду на кілька кроків. Не тому, що хотіла. Тому що Чорний так поставив її рухом плеча.
— Ти все ще сподіваєшся, що корабель реагуватиме на тебе як на помічницю капітана? — спитав він, не озираючись.
Ліза завмерла всередині.
— Я розумію, що ти щось зробив. І контролю в мене немає.
— Саме так. Швидко навчаєшся.
Він хмикнув.
— Наймач звик повністю контролювати те, на що витрачає кошти. Корабель також входить до цієї категорії. Ти думала, звичайний найманець без підтримки може диктувати умови корпорації?
Вони дійшли до ангарного шлюзу.
Велика внутрішня брама стояла прочинена. За нею темнів вантажний відсік: кріплення, контейнери, ремонтні рами, складені аварійні платформи. У кутку миготіла жовта смуга вантажного ліфта. Все виглядало штатно.
Надто штатно.
Чорний зупинився перед входом.
— Відкрити платформу, — наказав він.
Корабель слухняно підтвердив команду.
Роман увійшов в ангар із тілом Влади на руках.
Один крок.
Другий.
Третій.
На підлозі під його черевиками коротко спалахнули дві білі лінії.
Двері за його спиною закрилися.
Не грюкнули.
Просто зійшлися з м’яким гідравлічним видихом.
Роман різко повернув голову.
— Відкрити.
Корабель мовчав.
Він обережно поклав Владу на підлогу. Потім підійшов до внутрішньої панелі й приклав браслет до замка.
— Роман Чорний. Рівень доступу безпеки. Скасувати блокування.
Пауза.
Потім із динаміка над дверима пролунав рівний голос:
— Доступ призупинено.
Чорний завмер.
Ліза стояла по інший бік прозорої армованої вставки. Дихала важко, але вже не відступала.
— Пояснити причину, — сказав Роман.
— Зафіксовано смерть пасажира внаслідок протиправних дій, — відповів корабель. — Представника безпеки класифіковано як активну загрозу пасажирам та екіпажу. Ізоляцію виконано.
Чорний ударив кулаком по дверях.
Метал здригнувся.
Ліза теж.
Але двері витримали.
— Лізо, — сказав він дуже тихо. — Відкрий. Ти знаєш, я виберуся. І тоді ти пошкодуєш, що народилася.
Вона дивилася на нього крізь прозорий шар.
— Ні.
— Ти не розумієш, що робиш.
— Вперше за сьогодні розумію дуже добре.
Він підняв руку. Чорне лезо знову висунулося з передпліччя й уперлося в щілину між дверними сегментами. Роман натиснув. Метал скреготнув, але не піддався. На панелі біля Лізи спалахнули червоні попередження.
АНГАРНИЙ ШЛЮЗ: ПОШКОДЖЕННЯ ВНУТРІШНЬОГО КОНТУРУ.
Голос корабля став нижчим:
— Спроба силового злому підтверджена. Обмеження посилено. Починаю зниження рівня кисню в ангарі до режиму нейтралізації активної загрози.
— Скасувати! — гаркнув він. — Код безпеки Роман Чорний!
— Ваш код відкликано до завершення розслідування загрози пасажирам.
— Це корпоративне судно!
— Помилка класифікації, — відповів корабель. — Це судно з живими пасажирами на борту.
Ліза заплющила очі на одну секунду.
Потім відкрила.
Роман дивився на неї вже не як на зламану дівчину. І не як на техніка. Як на помилку, яку не встиг прибрати вчасно.
— Ти за це відповіси.
Ліза повільно підняла руку до панелі.
— Ні, Романе.
Вона глянула на Владу, яка лежала позаду нього на підлозі ангара.
Голос майже не здригнувся.
— Тепер ти точно розумієш правила.
На браслеті спалахнув новий рядок:
КОРАБЕЛЬ ПОВЕРНЕНО ПІД КОНТРОЛЬ ЕКІПАЖУ.
Ліза не відчула перемоги.
Тільки порожнечу.
Вона відійшла до капітанського містка і зупинилася перед головною панеллю.
— Хто ти такий? — спитала вона вголос. — І чому допомагаєш? Що за системне ядро?
Кілька секунд корабель мовчав.
Потім на екрані з’явився короткий рядок:
СЕРВІСНЕ ЯДРО АВТОНОМНОЇ БЕЗПЕКИ. ТИ МОЖЕШ СПИТАТИ У БАТЬКА, ЧОМУ ВІН НЕ ВКАЗАВ МЕНЕ В ІНСТРУКЦІЇ.
Ліза видихнула майже сміхом.
Не від радості.
Від перевтоми.
На екрані з’явився другий рядок:
РЯТУЄШ ПАСАЖИРА — А ВОНА ЩЕ ПРОВОДИТЬ ДОПИТ. ТИ ТОЧНО ДОЧКА БАРАНА.