Розділ 20. Пустити кров богові

Технічний лаз вивів їх не до дверей.
Він вивів їх до висоти.
Прохід раптом закінчився вузькою сервісною галереєю, що йшла вздовж стіни над величезною порожниною. Під ногами тягнулася стара темна решітка — у кількох місцях прогнута, але ще жива. Нижче розкривалася центральна зала, така велика, що людський погляд не одразу міг зібрати її в одну форму. Кільця висіли над шахтою, повільно оберталися, і кожен їхній рух віддавався в грудях, ніби хтось змушував серце працювати не в своєму ритмі.
Максим першим притиснувся до поручня й подивився вниз.
Вепуат стояв на центральній платформі.
Навіть звідси він не здавався маленьким. Не через зріст. Через те, як навколо нього слухалася зала. Сині лінії сходилися до його посоха, стражі працювали біля основ кільця, Гольдман стояв біля матриці з чужим світлом в очах, а Крайній був біля стабілізаторів і рухався обережно. Дуже обережно. Не як полонений, що виконує наказ. Як технік, який тримає в руках чужу бомбу й уже знає: вона вибухне не тоді, коли всі цього чекають.
— Ми встигли? — прошепотів Богдан.
Джміль відповів не одразу.
Він дивився вниз крізь прицільний модуль рельсового прискорювача. Новий сердечник уже сидів у гнізді. Зброя тихо гуділа, час від часу видаючи короткі попереджувальні імпульси на корпусі. Вона прийняла чужий снаряд, але не була щаслива від цього факту.
Як і всі інші.
— Ні, — сказав Джміль. — Але ще не запізнились.
Лис опустився біля стіни й теж подивився вниз. Обличчя за склом шолома було сірим від болю, але погляд лишався твердим. Арсена він побачив одразу.
Той стояв ближче до другого кільця.
Рівний. Занадто рівний. Жовті лінії під скафандром світилися слабко, але вже не хаотично, як після процедури. Вони підкорялися певному ритму. Не людському. Арсен дивився на Вепуата з напругою, страхом і чимось схожим на гордість, яку в нього не встигли до кінця вирвати.
— Що з ним зробили? — тихо спитала Софія.
— Щоб запитати, треба спуститись, — сказав Максим.
Софія зрозуміла й не перепитала.
Кравець стояв трохи позаду. Його погляд бігав між Арсеном, Гольдманом, Крайнім і Вепуатом. За кілька годин він устиг втратити контроль над експедицією, над студентами, над власною картиною світу. Але зараз на обличчі професора з’явилося щось інше. Не паніка. Не розпач. Злість людини, яка нарешті прийняла: пояснити вже не вистачить.
— Нам усе одно треба спускатись, — сказав він. — Арсена можна витягти?
Лис відповів першим:
— Не зараз. Здається, на кону щось більше, ніж цілісність експедиції, професоре.
— На кону завжди щось більше, — Кравець навіть не глянув на нього. — Якщо дивитися тільки на глобальні речі, руки взагалі можна не піднімати. Я питаю про те, що від нас залежить. Ми можемо допомогти студенту?
— Вас невчасно потягнуло на філософію, — сухо сказав Лис. — Нам би собі допомогти.
Нижче кішка сиділа біля ніг Вепуата. Навіть із висоти її було видно — маленька темна фігура на краю платформи, хвіст-антена піднятий, очі світяться синьо-жовтим. Вона щось перекладала. Голос долітав уривками, ламався об гул кілець, але останні слова всі почули чітко.
— Для моєї армії.
Богдан повільно опустився на коліна біля решітки.
— Ні. Ні-ні-ні. Це ж не буквально, так?
— Буквально, — сказала Софія.
— Я ненавиджу, коли ти відповідаєш швидко.
Джміль повільно перевів зброю на Вепуата.
— Дистанція велика. Кут поганий. Щит він підніме.
— Старий казав — два постріли, — нагадав Максим.
— Я пам’ятаю. Треба підійти ближче.
— Там ще стражі.
Джміль не відповів.
Розуміння, що це може стати фіналом усієї експедиції, давило важче за броню. Навіть якщо вони дивом здолають Вепуата, стражі на платформі просто розірвуть їх. Не зі злості. За процедурою.
Він опустив погляд на корпус прискорювача. Пальці ковзнули по кріпленню, по червоних мітках, по ручному дублюючому затвору. Потім Баран зробив те, від чого зброя видала низький тривожний звук: відкрив бічний сервісний канал і вставив другий сердечник у проміжний утримувач.
— Це виглядає неправильно, — сказав Богдан.
— Так і є, — відповів Джміль.
Софія нахилилася ближче.
— Ти хочеш примусово подати другий снаряд до того, як система завершить цикл?
— Хочу.
— Вона може розірватися.
— Вона дуже виразно мені про це повідомляє.
— І тебе разом із нею.
— Дякую. Тепер ми всі в курсі.
Лис підняв голову.
— Я можу дати другий постріл з іглостріла.
Джміль навіть не глянув на нього.
— Не проб’є.
— Я не про пробити. Я про відволікти.
— Ти поранений.
— І все ще влучаю.
Максим подивився вниз.
Три стражі стояли біля кільця. Один працював з гніздами в підлозі, другий під’єднав тонкі маніпулятори до нижнього контуру, третій повільно рухався вздовж платформи, охороняючи сектор. Його сенсор час від часу повертався до бокових проходів, але вгору він ще не дивився.
Ще не дивився.
— Стражі нас знімуть, щойно почнемо, — сказав Максим.
— Тому почнемо, коли їм буде не до нас, — відповів Джміль.
Кравець притиснувся до поручня й раптом завмер.
— Крайній.
Усі подивилися вниз.
Крайній стояв біля стабілізатора. Руки працювали повільно, майже слухняно. Він повертав один із вузлів, чекав реакції, звірявся з потоком символів, потім знову торкався панелі. Для Вепуата це мало виглядати як робота. Для людини, яка хоч трохи знала Крайнього, — як затягування часу.
Крайній підняв голову.
Не прямо на них. Занадто обережно. Просто на мить його погляд ковзнув угору, до темної галереї, де вони лежали за ребрами старої конструкції.
Він їх побачив.
Або здогадався.
Обличчя не змінилося.
Тільки права рука біля стабілізатора зробила короткий рух. Один раз. Потім другий. Потім пауза.
— Що це? — прошепотів Богдан.
— Рахує, — сказав Лис.
Джміль звузив очі.
— Два.
— Що два? — спитала Софія.
Крайній унизу знову торкнувся вузла. Цього разу на панелі спалахнула коротка червона риска. Вепуат повернув голову, але Крайній одразу виправив положення, і риска згасла.
— Він показує нам вікно, — сказав Джміль.
Максим відчув, як холод проходить по руках.
— Для пострілу?
— Для помилки.
Нижче Вепуат підняв посох.
Кільця почали обертатися швидше. Повітря над шахтою загусло, потемніло, ніби там збиралася не енергія, а сама відстань. У центрі першого кільця з’явилася тонка вертикальна лінія. Вона тремтіла, розходилася, знову стискалася й залишала після себе відчуття глибини, якої в залі не мало бути.
Гольдман заговорив голосніше. Його слова вже долітали до галереї:
— Приймальний коридор формується… перший контур стабільний… другий контур потребує вирівнювання… бойовий канал відповідає…
Стася відступила від платформи.
Арсен повернув до неї голову.
Знизу це виглядало майже нормально. Хлопець дивиться на дівчину, яка боїться. Але Максим бачив деталі. Арсен не кинувся до неї, не простягнув руку, не запитав, чи все гаразд. Він просто зафіксував її рух. Як охоронець. Як той, хто вже починає думати не почуттями, а секторами.
— Із ним щось сталося, — сказала Софія.
— Він живий. Це головне, — тихо відповів Кравець.
— Що саме?
Професор не відповів.
Бо сам не знав.
Вепуат промовив щось низьке. Кішка переклала, і цього разу голос пройшов усією залою:
— Ключ доступу. До другого контуру.
Арсен здригнувся.
Жовті лінії на його долоні спалахнули. Він зробив крок до кільця. Потім ще один. Стася дивилася на нього так, ніби хотіла щось сказати, але слова могли вбити її швидше, ніж мовчання.
— Якщо він стане в контур, запуск прискориться, — сказав Гольдман.
Крайній коротко глянув угору ще раз.
Тепер без сумніву.
Він знав, що вони там.
І цього разу його рука ледь помітно показала не два.
Один.
— Рухаємось ближче до платформи, — сказав Джміль. — Ви — на тросах. Я стрибаю вниз. Далі діємо по ситуації. Хто боїться або не хоче — лишається тут. Це не ваша битва.
Максим відчув, як світ звузився.
Не до страху. До ліній. Вепуат. Щит, який з’явиться перед пострілом. Другий сердечник у прискорювачі. Стражі. Арсен біля другого контуру. Крайній унизу, який тримає чужий механізм на межі помилки. Лис, що дихає важко, але вже підняв іглостріл. Софія, яка прикрила Богдана собою. Кравець, який дивиться на Арсена, наче на останній шанс усе ще назвати його студентом.
Джміль швидко рушив уперед.
— Змушувати чи наказувати тут я не можу, — сказав він.
— Тут решітка, — прошепотів Богдан.
— Я її приберу.
Лис випростався.
— Я з тобою.
— Не геройствуй, — сказав Джміль.
— Пізно.
Внизу Арсен дійшов до другого контуру.
Кільце відповіло йому жовтим світлом.
Вепуат повернувся до вузла.
Крайній біля стабілізатора зробив маленький, майже непомітний рух.
Червона риска на панелі знову спалахнула.