Розділ 19. Шлях для армії

Центральна зала не була схожа на командний пункт.

Вона була схожа на нутро велетенського механізму, який хтось колись намагався змусити думати про простір як про двері. Кільця висіли одне в одному над провалом у підлозі — темні, масивні, вкриті тонкими лініями, що прокидалися від синього світла посоха Вепуата. Нижче, у шахті, рухалися інші частини вузла: повільно, важко, ніби станція згадувала не тільки форму, а й біль.

Арсен ішов за Вепуатом мовчки.

Скафандр на ньому уже не виглядав людським обладнанням. Жовті лінії під пластинами гасли й спалахували, коли він рухався, а кожен крок виходив рівнішим, ніж мав бути після пережитого болю. У його очах ще лишався Арсен. Але тепер той Арсен дивився звідкись із глибини, ніби його відсунули назад у власному тілі.

Стася трималася на кілька кроків позаду.

Достатньо близько, щоб не виглядати втікачкою. Достатньо далеко, щоб не торкатися Арсена випадково. Вона вже не знала, кого боїться більше: Вепуата, який перетворив біль на нагороду, чи Арсена, який після цього все ще йшов за ним.

Гольдман дивився на кільця транзитного вузла.

Сині знаки в його зіницях рухалися швидше, коли він наближався до центральної платформи. Обличчя лишалося людським, але іноді на ньому з’являлася затримка — коротка порожнеча між думкою й виразом. Наче частина його тепер спершу питала дозволу в чужого архіву.

Крайній ішов останнім.

Мовчки.

Вепуат провів посохом по повітрю, і з підлоги піднялися три тонкі вертикальні панелі. Не екрани. Швидше зрізи простору: у них світилися точки, лінії, дуги й порожні ділянки, які око не могло втримати довше кількох секунд.

Кішка сіла біля краю платформи.

Її хвіст-антена піднявся, завмер і розгорнувся тонкими сегментами.

Вепуат промовив кілька рваних низьких фраз.

Кішка переклала:

— Транзитний вузол пошкоджений. Частина стабілізаторів від’єднана. Частина координатних матриць спотворена. Захисний шар працює краще, ніж очікувалося.

Крайній підняв голову.

— Захисний шар?

Вепуат повільно повернув до нього вовчу голову.

Кішка переклала після короткої паузи:

— Ця станція не просто вузол переходу. Вона приховує сонячну систему.

Гольдман здригнувся.

Не від страху.

Від розуміння, яке в нього тепер приходило занадто швидко.

— Маскувальний комплекс, — прошепотів він. — Навіть не планетарний?

Сині знаки в його очах розсипалися дрібним ритмом.

Вепуат торкнувся посохом однієї з панелей. У повітрі спалахнула схема: Марс, Земля, тонкі кільця навколо орбіт, невидимі оболонки, накладені одна на одну.

Кішка сказала:

— Система була схована від зовнішнього спостереження. Не від примітивних приладів. Від очей спільноти.

— Галактичної? — тихо спитала Стася.

Кішка повернула до неї голову.

— Спрощене позначення. Прийнятне.

Крайній дивився на схему вже без сухої іронії.

— Тобто Землю не знаходили не тому, що вона нікому не була потрібна.

Вепуат видав короткий звук.

— Тому що її не мали бачити. Тут проводилися наші експерименти, — переклала кішка.

У залі на мить стало тихіше.

Стася повільно перевела погляд на Гольдмана.

— Тоді чому ми взагалі знаємо про Арк-Темун?

Вепуат сам повернувся до неї.

Його погляд став холоднішим.

Кішка переклала наступну фразу майже без паузи:

— Це питання вже звучало. Воно досі не має прийнятної відповіді.

Він провів посохом у бік Гольдмана.

— Ви назвали мій вид загальним ім’ям. Писали його у своїх навчальних архівах. Передавали дітям уламки правди у формі історії. Це не мало статися.