Розділ 17. Розкол

Темний прохід не вів їх до порятунку.
Він просто віддаляв від Вепуата, а після всього, що сталося, цього тимчасово вистачало. Коридор був вузький, низький, із ребристими стінами, які час від часу спалахували синіми лініями й одразу гасли, ніби станція дихала крізь старі шрами. Під ногами щось глухо гуділо. Не механізм. Не двигун. Швидше величезний організм, якому повернули нерви.
Максим тягнув Лиса зліва. Джміль ішов справа, тримаючи рельсовий прискорювач напоготові, хоча після зустрічі з Вепуатом ця зброя вже не здавалася відповіддю на всі питання. Лис майже не сперечався. І саме це лякало більше, ніж якби він гарчав, лаявся й вимагав повернутися.
— Тримайся, — сказав Максим.
— Не вчи, — відповів Лис.
Голос у нього був сухий і порожній. Не від слабкості. Від того, що всередині щойно щось згоріло, а тіло ще не встигло зрозуміти, як із цим ходити.
Позаду Софія вела Богдана, хоча той фізично міг іти сам. Просто після того, як двері зачинилися, він кілька разів ледь не врізався в стіну. Погляд у нього лишався там, у сховищі, де на підлозі лежала Марта, а Крайній стояв прикутий до консолі й намагався виглядати людиною, якій не страшно.
Кравець ішов останнім перед Джмілем і мовчав.
Це мовчання було важчим за будь-які слова. Професор лишив там студента. Не просто студента — сина людини, яка фінансувала експедицію, хлопця, за якого він мав відповідати хоча б формально. І ще гірше — він бачив, що Арсен залишився не тільки через страх.
Через спокусу.
— Треба було витягти Крайнього, — сказав Богдан раптом.
Ніхто не відповів одразу.
Коридор попереду роздвоївся. Сині лінії пробігли по обох проходах, потім одна гілка згасла, друга лишилася світитися тьмяним рівним контуром.
— Ні, — сказав Джміль.
Богдан різко підняв голову.
— Що “ні”?
— Не треба було. Не могли. Не зараз.
— Він лишився там!
— Я бачив.
— І Марта…
— Я бачив, — повторив Джміль.
Голос не піднявся. Саме тому Богдан замовк. Обличчя Джміля було приховане шоломом, не прозорим забралом, як у більшості, тому ніхто не бачив його виразу. Але в цю мить там точно не було байдужості. Там було щось значно гірше: людина, яка вже склала біль у ящик і прибила кришку, бо зараз руки потрібні для іншого.
Софія тихо сказала:
— Богдане, йди.
— Ми просто йдемо?
— Так.
— А якщо це знову пастка?
Максим глянув на синю лінію, що вела їх уперед.
— Це точно пастка.
Богдан майже засміявся. Не тому, що було смішно. Тіло іноді саме шукає неправильний вихід для страху.
— Тоді чому ми йдемо?
— Бо пастка позаду вже закрилася, — сказав Джміль. — А тут, якщо рухатимемось і битимемось, у нас ще є шанс. У тій кімнаті, з тією істотою, наші шанси наближалися до нуля. Тут, сподіваюся, вони трохи вищі.
Вони рушили далі.
Станція змінювалася на очах. Там, де раніше були мертві стіни й холодне мовчання, тепер прокидалися вузли, тонкі світлові жилки, незрозумілі ніші. У деяких отворах ворушилися дрібні механізми — не нападали, не виходили повністю, тільки повертали тонкі сенсорні головки за групою. Вони були схожі на комах, які ще не вирішили, чи варто жалити.
Кравець нарешті заговорив.
— Він сказав, що наведе порядок.
— Чудово, — кинув Джміль. — Люблю, коли істоти з посохом і комплексом бога мають адміністративні плани.
— Це не смішно.
— А я не жартую.
Софія торкнулася рукавом стіни, але відразу відсмикнула руку. На поверхні під її пальцями спалахнув тонкий синій знак і згас.
— Станція прокидається не вся одразу, — сказала вона. — Секторами. Наче він не просто запустив її, а повертає собі доступ поступово.
— Це добре чи погано? — спитав Богдан.
— Це означає, що в нас ще є час.
— Це було добре чи погано?
— Богдане.
— Зрозумів. Погано, але не одразу.
Джміль зупинився.
Усі завмерли за ним.
Попереду, за поворотом, щось клацнуло. Один раз. Потім ще. Дуже тихо. Метал по металу, але дрібний, акуратний, майже службовий звук.
Максим обережно опустив Лиса ближче до стіни.
— Дрон?
— Не знаю, — відповів Джміль. — Але якщо це буде ще одна кішка, я почну стріляти відразу.
— Погана ідея, — сказав Лис.
— Я знаю.
Клацання наблизилося.
З-за повороту вийшла маленька машина на шести тонких лапах. Невелика, нижча за коліно, з пласким корпусом і круглою сенсорною лінзою замість голови. Вона зупинилася на синій лінії маршруту й підняла лінзу до них.
Усі чекали.
Машина мовчала.
Потім на її корпусі спалахнув білий символ. Кравець несвідомо зробив крок уперед, намагаючись роздивитися.
— Не рухатися, — сказав Джміль.
Дрон повернув лінзу на Кравця.
Потім на Лиса.
Потім на Максима.
У повітрі над ним з’явився тонкий рядок символів. Аналізатора Крайнього вже не було, і перекладати було нічим. Але сенс став зрозумілим і без слів, коли дрон випустив із боків дві короткі голки.
— Назад! — гаркнув Джміль.
Дрон стрибнув.
Не полетів. Саме стрибнув — сухо, різко, наче його викинула пружина. Він цілився не в Джміля і не в Максима. У Лиса. У пораненого, повільного, з пошкодженим боком.
Максим встиг підняти руку.
Дрон ударився в його передпліччя, голки скреготнули по броні скафандра й не пробили. Максим різко вдарив його об стіну. Машина відлетіла, впала на лапи, одразу розвернулася й знову підняла лінзу.
Джміль не став витрачати рельсовий прискорювач.
Він просто наступив.
Важкий черевик опустився на корпус дрона. Метал хруснув. Лапи сіпнулися раз, другий, потім завмерли.
— Сервісний? — спитав Богдан, дивлячись на уламки.
— Був, — відповів Джміль.
На стінах попереду спалахнули ще три лінзи.
Потім п’ять.
Потім синя лінія під ногами згасла.
У коридорі стало темніше.
— Це вже не маршрут, — сказала Софія.
Джміль повільно підняв рельсовий прискорювач.
— Ні. Це тільки початок.
Десь далеко за стінами пройшов голос Вепуата. Тихий, низький, розбитий на відлуння старих динаміків. Слів розібрати не вдалося. Щось схоже на сміх.
А потім механізми отримали наказ.
Бо всі лінзи одночасно повернулися до людей.
Перший дрон виліз зі стіни без поспіху. Потім другий. Третій. Маленькі шестилапі корпуси сипалися з вузьких отворів, ніби станція просто витрушувала з себе пил, який раптом згадав, що має зуби. Вони не кидалися одразу. Розходилися по стінах і підлозі, займаючи кути, закриваючи проходи, повертаючи голчасті маніпулятори до найповільніших.
До Лиса.
Максим це помітив і вже хотів зміститися ближче, але Лис раптом сам випростався.
Не повністю. Біль у боці нікуди не зник. Медична накладка миготіла тривожним жовтим, скафандр стискав пошкоджену ділянку, а кожен рух явно давався йому ціною. Та все одно в наступну секунду він перестав бути пораненим, якого тягнуть. Став людиною, поруч із якою краще не стояти на траєкторії удару.