Розділ 15. Той, хто відкриває шлях

Сховище мовчало.

Після експериментального блоку ця тиша здавалася майже милосердною. Там усе дихало, чекало, ворушилося в темряві й намагалося згадати, як полювати. Тут не рухалося нічого. Тільки холодне світло повзло між рядами капсул і губилося десь далеко попереду, ніби система терпляче нагадувала: зупинятися не варто.

Максим стояв біля першого ряду й дивився на обличчя в мутній рідині.

Людське.

Майже.

Очі заплющені, шкіра бліда, губи трохи прочинені, волосся плавало навколо голови тонкими темними пасмами. Якби не трубки, не вузькі металеві пластини вздовж хребта й не слабке світіння під ребрами, можна було б подумати, що людина просто спить.

Але ніхто так не спить століттями.

— Не торкатися капсул, — сказала маска в каналі.

Голос був рівний. Після бігу через біосектор навіть він звучав майже нормально. І саме це дратувало найбільше.

— Дякую, — видихнув Богдан, сидячи біля стіни й тримаючись за плече. — Я якраз хотів постукати й спитати, чи їм зручно.

Софія опустилася біля нього на одне коліно.

— Плече?

— На місці. Морально — ні.

— Рама взяла основний удар, — сказала вона, оглянувши подряпину на скафандрі. — Тобі пощастило.

— Я вже кілька хвилин намагаюся відчути вдячність.

Марта підійшла до них, швидко глянула на Богдана, потім на Лиса. Лис стояв, спершись плечем на Арсена, і вперто робив вигляд, що так і задумував. Медична накладка на боці тримала герметизацію, але попередження на її краю не гасло.

— Вітаю, — сказала Марта. — У нас у команді тепер двоє інвалідів. Дуже зручно для походу через давню лабораторію смерті.

— Я не інвалід, — сказав Лис.

— Це не ти вирішуєш. І так, жодних додаткових виплат не буде. Із бонусів — кровотеча, біль і мій поганий настрій.

Арсен хотів щось сказати, але промовчав. Після біосектору він дивився на Лиса інакше. Не як на охоронця, якого можна наказом пересунути ближче чи далі. Швидше як на людину, що двічі встигла опинитися між ним і смертю.

Стася теж дивилася на Арсена.

Максим помітив цей погляд і відвів очі трохи швидше, ніж треба. Усе було зрозуміло без пояснень. Їй подобався Арсен. Можливо, навіть більше, ніж вона хотіла показати.

Думати про це зараз було дурістю.

Але думка все одно залишилась.

Джміль ішов уздовж першого ряду капсул, не торкаючись скла.

— Маско, що це за місце?

Кілька секунд відповіді не було.

— Сховище біологічного матеріалу, — сказала система. — Архівовані лінії. Невдалі форми. Зразки обслуговування. Зразки адаптації. Зразки бойового застосування.

Богдан повільно підняв голову.

— Вона сказала “зразки бойового застосування”?

— Сказала, — відповів Крайній.

— Можна я зроблю вигляд, що не почув?

— Можна. Це допоможе?

Кравець стояв біля однієї з капсул і не рухався. За склом плавало тіло дитини років десяти. Або істоти, що мала вигляд дитини. На шиї — тонке кільце з темного матеріалу. Вздовж рук — дрібні світлі лінії, ніби під шкірою колись прокладали схему.

Професор довго мовчав.

— Це люди, — сказав він нарешті.

Гольдман стояв трохи далі й дивився не на капсули, а на свій модуль. Пальці швидко рухалися по панелі. Занадто швидко для людини, яка просто “перевіряє показники”.

— Частково, — відповів він.

Кравець різко повернувся.

— Що значить “частково”?

Гольдман неохоче підняв очі.

— Уривки архіву. Неповні. Але терміни повторюються: лінії обслуговування, рудникові групи, адаптивний матеріал, племінні ізоляти.

— Племінні? — тихо перепитала Софія.

Максим згадав Орвара.

Північний Вогонь. Останній щит. Людина, яку перетворили на чергування, броню й номер.