Розділ 14. Провідник

Вхід до того, що вони прийняли за центр керування, мав би виглядати перемогою.
Але насправді це був просто ще один отвір у темряву, ширший за попередні, рівніший, холодніший. За ним лежав низький зал із круглою підлогою, темними консолями вздовж стін і кількома вертикальними колонами, що тягнулися до стелі, гублячись у тіні. Ніякого тріумфального світла. Ніякого головного пульта, який чекав на людей із великою червоною кнопкою “відкрити вихід”.
Людина звикає до багато чого. Навіть місцева архітектура вже не викликала захвату — тільки втому й настороженість.
Максим увійшов одним із перших і відразу зупинився.
Тиша тут була іншою. Не мертвою, як у коридорах. Швидше сплячою. Наче зал не вимкнули, а дуже давно перевели в режим, де кожен зайвий рух, кожен промінь, кожен вдих вважався марною витратою ресурсу.
— Це командний пункт? — спитав Богдан.
Крайній провів тріснутим аналізатором по колу. Екран сіпнувся, видав кілька рваних рядків і знову посірів.
— Секторний вузол. Або щось поряд із цим. Центральний пункт глибше.
— Звісно, — сказала Марта, допомагаючи Лису сісти біля стіни. — Бо після бійки з чотириногим металевим чудовиськом нам дуже бракувало слова “глибше”.
Лис опустився важко, але без стогону. Стиснув зуби, коли медична накладка на боці знову спалахнула жовтим попередженням. Арсен стояв поруч і вперше за весь час не виглядав роздратованим. Він дивився на свого охоронця так, ніби тільки зараз зрозумів: Лис — не частина комплекту, не зручна тінь, не функція без болю.
— Наскільки погано? — спитав він.
— Для тебе чи для нього? — буркнула Марта.
Арсен не відповів.
Марта коротко глянула на Лиса, перевірила показники й нахилилася ближче.
— Жити буде. Ходити — тяжкувато. А от мовчати — як бачимо, вміє.
— Працювати можу, — сказав Лис.
— Я зараз розплачусь від радості.
Джміль поставив рельсовий прискорювач біля себе, але не випускав його з поля зору. Після бою зброя виглядала ще незграбнішою — чорна, важка, з подряпаною рамою й перегрітим кріпленням. Вона вже не здавалася козирем. Швидше нагадувала борг, який одного разу сплатили й не факт, що зможуть сплатити вдруге.
Кравець повільно оглянув зал.
— Якщо це вузол керування, нам треба отримати доступ до зовнішнього проходу.
— Спершу треба зрозуміти, чи тут узагалі щось працює, — сказав Крайній.
Гольдман уже стояв біля однієї з темних консолей. Не торкався її напряму, але розклав біля себе модуль із кейса, під’єднав два тонкі кабелі до поверхні й уважно дивився на реакцію.
Реакції не було.
Темна панель лишалася темною.
— Станція спить, — сказав він.
— Це погано? — спитала Стася.
— Це залежить від того, що саме прокинеться, якщо її розбудити, — відповів Максим.
Стася глянула на нього коротко, без усмішки.
— Тобто погано.
— Я б сказав — знайомо.
Кравець підійшов ближче до Гольдмана.
— Якщо станція в режимі сну, її доведеться активувати.
Гольдман нарешті повернув до нього голову.
— Ні.
— “Ні” — це не аргумент.
— Це найкоротша форма аргументу. Невже я маю пояснювати, чому не варто будити невідомий комплекс, який щойно назвав нас зразками, замкнув усередині й тримає під землею активні бойові системи?
— А як ви пропонуєте відкрити зовнішній прохід, якщо все, що ним керує, спить?
Гольдман нічого не відповів одразу.
Крайній хмикнув.
— Оце мені подобається. Два вчені, одна пастка і жодного способу сказати “я не знаю” без втрати репутації.
Кравець різко повернувся до нього.
— У нас немає часу на ваші жарти.
— У нас є тільки вони й погані варіанти.
Джміль підняв руку.
— Ніхто станцію не будить. Якщо її приспали ціною купи жертв, не нам її розштовхувати.
Гольдман повільно випростався.
— Ми не можемо просто сидіти.
— Я сказав: не будить, — повторив Джміль. — Дивимось, що можна зняти пасивно. Без запуску ядра, без команд і без “я так робив сто разів”.
Крайній присів біля консолі поряд із Гольдманом і відкрив пошкоджений аналізатор. Тріщина на екрані розрізала зображення навскіс, але прилад ще працював. Погано, із затримками, але працював.
— Пасивне читання, — сказав він. — Якщо пощастить, витягнемо схему вузла, статус проходів, залишки журналів.
— Якщо не пощастить? — тихо спитав Богдан.
— Тоді станція образиться, що ми читаємо її щоденник.
— Дуже вчасно.
Гольдман мовчав.
Занадто мовчав.
Максим помітив це не одразу. Спершу увага трималася на Лисі, на Марті, на темному залі, на вході за спиною, де лишилося тіло Орвара й розірваний страж. Потім погляд сам повернувся до Гольдмана.
Той під’єднав ще один тонкий кабель.
Не до спільного аналізатора.
До свого модуля.
— Що ти робиш? — спитав Максим.
Гольдман не здригнувся.
— Знімаю доступний шар даних.
Крайній повільно підняв голову.
— Ми домовлялися про пасивне читання.
— Це і є пасивне читання.
— Ні. Пасивне читання — це коли ти дивишся, що система сама показує. А ти зараз тягнеш архівний контур за ребра.
Кравець зробив крок уперед.
— Від’єднайтеся.
Гольдман навіть не подивився на нього.
— Ми щойно втратили Орвара, пошкодили обладнання, маємо пораненого і зачинений вихід. Якщо ми підемо звідси без даних, то можемо померти в наступному коридорі, залишивши після себе тільки сліди на пилу.
— Дані не важливіші за людей, — сказала Софія.
Гольдман коротко всміхнувся.
— Дані — це єдиний спосіб, щоб люди потім знали, чому ми померли.
Джміль рушив до нього.
— Мертвим інформація не дуже потрібна. Кисень є. Харчові суспензії є. Вивчимо місцевість і виберемось. А зараз — від’єднайся.
Гольдман нарешті повернувся.
— Ще кілька секунд.
— Зараз.
І саме тоді консоль відповіла.
Не світлом одразу. Спершу звуком — низьким, майже нечутним гулом, який пройшов крізь підлогу й змусив усіх завмерти. Потім одна з вертикальних колон у центрі залу прокинулася тонкою білою лінією. За нею друга. Третя. Світло не розганяло темряву, а тільки позначало її форму.
Крайній глянув на аналізатор.
— Вузол виходить із сну.
— Я не запускав, — сказав Гольдман швидко.
— Звісно, — відповів Крайній. — Воно просто вирішило прокинутись із поваги до науки.
Джміль підняв іглостріл.
— Усі від консолей. До стін.
Цього разу ніхто не сперечався.
У центрі залу темрява зібралася в пласку вертикальну форму. Спершу це була просто смуга світла в повітрі. Потім із неї виросла маска — сегментована, видовжена, без рота, з двома білими щілинами замість очей. Схожа на ту, що зустріла їх біля міста. Але ця була старіша. Або просто гірше зібрана.