Розділ 13. Останній щит

Темний шолом розглядав групу, переходячи від однієї постаті до іншої.

Ніхто не рухався.

Половина дрона лежала біля ніг воїна й сіпалася останніми іскрами. Жовті символи повільно текли по броні, гасли на одних пластинах і спалахували на інших, ніби всередині запускалися системи, які не мали працювати вже дуже давно.

Лис тримав іглостріл піднятим.

Не цілився прямо в голову. Не повністю. Але достатньо, щоб усі зрозуміли: ще один різкий рух — і він вистрілить, навіть якщо Джміль потім власноруч зламає йому пальці.

— Не провокуй його, — сказав Джміль.

Лис не одразу виконав.

— Він щойно розірвав дрон.

— Я бачив. І мені щось підказує, що наша зброя тут не дуже допоможе.

Кілька секунд між ними висіла тиша. Потім Лис повільно опустив ствол нижче. Не сховав зброю. Просто перестав провокувати те, що могло вбити їх швидше, ніж вони встигнуть злякатися.

Крайній стояв із приймачем у руках. Екран пристрою мерехтів чужими символами, які то збиралися в рядки, то розпадалися на вузли й кути. Перекладач клацав, підбирав структури, порівнював їх із тим, що вже встиг витягнути зі скафандрів, каналів зв’язку й людських мовних баз.

— Він у нашій системі, — сказав Крайній. — Таке враження, що нас зараз сканують.

— Він уже питає, хто ми, — сухо відповів Кравець.

— І що йому відповісти?

Механічний голос у загальному каналі знову захрипів. Цього разу фраза вийшла довшою, але частину слів система замінила шумом.

— Межа… порушена. Автоматичний об’єкт… усунуто. Біологічні… не марковані. Відповідь… хто ви?

Арсен повільно видихнув.

— Ну що, любі професори. Ваш шанс проявити себе й встановити перший контакт.

Усі мовчали.

Максим дивився на воїна й намагався зрозуміти, чи має він якісь слабкі місця. І головне — чи є взагалі хтось усередині цього костюма.

— Ми люди з третьої планети від Сонця. З Землі, — сказав Джміль.

Крайній різко глянув на нього.

— Не впевнений, що він так зрозуміє.

— Тоді поясни краще.

Крайній провів пальцями по панелі приймача, відкрив голосовий канал і повільно повторив:

— Ми прийшли з миром. Ми не належимо до Арк-Темун. У нас дослідницька експедиція. Не вторгнення. Не експансія.

Перекладач кілька секунд перетравлював сказане. Потім виплюнув набір чужих символів у напрямку воїна через вузький спрямований передавач.

Воїн не рухався.

Жовті щілини в шоломі дивилися на групу без міміки, без наміру, без людської дрібної нервовості. Від цього було гірше. Обличчя хоча б іноді підказує, коли тебе збираються вбити. Темний шолом нічого не підказував.

Потім пальці воїна розтиснулися.

Друга половина дрона впала на підлогу поруч із першою.

Метал стукнув тихо, але всі здригнулися.

— Люди, — повторив механічний голос. — Навіщо намагаєтесь говорити іншою мовою? Перекладач костюма вже дозволяє чути ваші розмови.

Цього разу фрази прозвучали майже правильно.

Софія зробила непомітний крок уперед і відразу зупинилася, згадавши наказ Джміля. Її очі за склом шолома були широко розплющені, але не тільки від страху. Там уже працювала наука. Та сама небезпечна людська хвороба, через яку вони взагалі стояли тут.

— Він нас розуміє? — тихо спитав Богдан.

— З його слів — так, — відповів Крайній. — Схоже, наш перекладач йому вже не потрібен.

— Його броня? — уточнила Софія.

Крайній не відривався від показників.

— Вона читає наші зовнішні канали. Формат зв’язку, частоти, синтаксис, базові пакети скафандрів. Можливо, саме тому він так довго не рухався після першої активації. Йому потрібен був час, щоб навчитися з нами говорити.

— А дрон? — спитала Стася.

Воїн повернув шолом до уламків на підлозі.

— Я діяв за рефлексом, — сказав голос у динаміках групи. — Автоматичний об’єкт перетнув межу без дозволу. Усунуто.