Розділ 12. Мовчазний страж

Зв’язок із групою зник не різко.

Спершу голос Джміля став глухішим, потім слова почали розсипатися на короткі уламки, а після чергового сплеску шуму канал просто провалився в порожнечу. На екрані залишилися тільки останні координати, тьмяна позначка дротового ретранслятора й сіра смуга там, де ще хвилину тому пульсували сигнали скафандрів.

Ліза кілька секунд мовчки дивилася на екран.

Потім відкрила аварійний протокол.

— Канал групи втрачено, — сказала вона рівно. — Починаю стандартне відновлення. Владо, зроби чаю, будь ласка.

Влада сиділа біля допоміжного столу й уже не намагалася виглядати спокійною.

— Зроблю. А що трапилось? Це… погано?

— З ними батько, — відповіла Ліза, не відриваючись від екрана. — Він і не з таких передряг вибирався. Це Марс, порода, невідома штука під нами й купа причин, чому зв’язок міг зникнути. Про найгірше подумаємо пізніше. Зараз працюємо.

— А якщо вони не вийдуть на зв’язок?

— Найгірший варіант — сидіти й чекати рятувальну команду із Землі. Тому не сидимо.

Влада проковтнула відповідь і пішла по чашку.

Ліза перемкнула канал на резервну частоту. Потім на кабельний ретранслятор. Потім на маяк біля входу. Система слухняно відкривала вікна, показувала таблиці, видавала сухі рядки діагностики й робила те, що роблять усі дорогі машини у складний момент: доводила, що формально вона ні в чому не винна.

— Ретранслятор активний, — сказала Ліза. — Маяк відповідає. Група не відповідає.

— Може, вони просто глибше зайшли? — тихо спитала Влада, повертаючись із чашкою.

— Може.

— То вони вийдуть назад, і зв’язок з’явиться?

Ліза не відповіла одразу.

— Скоріш за все так і буде.

У дверях стояв Роман Чорний.

Він не втручався. Не поспішав. Просто дивився на головний екран, де сіра смуга зв’язку вперто не хотіла ставати зеленою.

— Канал із Землею? — спитав він.

— За розрахунком — ближче до вечора, — сказала Ліза. — Стандартна система ще розгортається. Орбітальне вікно не відкрите повністю.

— Тобто зараз ми самі.

— Я б сказала “тимчасово автономні”, але так, суть та сама.

На зап’ясті Чорного коротко завібрував службовий браслет.

Один раз.

Без звуку.

Він опустив погляд. На темній смузі інтерфейсу промайнуло коротке повідомлення, яке не пішло в загальний журнал бази.

ТИША. ЗОВНІШНІЙ КАНАЛ.

Чорний закрив повідомлення рухом великого пальця.

— Займайтеся зв’язком, — сказав він. — А я зроблю обхід периметра. Поставлю додаткові камери й турелі біля технічного сектора.

Ліза різко повернула голову.

— Навіщо?

— Дивне питання. Зв’язок із групою, яка пішла вниз, зник. Ми не знаємо чому. Можливо, я вже провалив контракт, і мій наймач мертвий. Не хочу померти слідом за ним, бо ми вирішили, що навколо бази все безпечно.

Влада завмерла з чашкою в руках.

Ліза повільно видихнула.

— Ти за захист відповідаєш, тобі видніше. Але якщо щось пройшло повз мого батька, твої турелі його не зупинять.

— Можливо. Але ми хоча б почуємо, що до нас ідуть.

Він помовчав секунду.

— Ти зможеш підняти корабель із планети?

Ліза підвисла на цьому питанні.

— Швидко — ні. І я не відлітатиму, не знаючи, що з батьком.

— Це питання безпеки. Якщо там якась зараза або активна система, ми не герої дурного бойовика. Піднімаємось на орбіту й чекаємо допомогу.

— Ти дуже легко говориш “піднімаємось”.

— Бо хтось має думати про тих, хто ще нагорі.

Чорний узяв шолом і вийшов.