Розділ 10. Співвідношення

Ранок не приніс полегшення.

Він просто увімкнув світло.

База прокидалася без зайвих звуків — рівним гудінням вентиляції, короткими сигналами технічних панелей, шелестом комбінезонів і тихими кроками тих, хто не виспався, але вже мав виглядати корисним. Марс за прозорою бронею вікон був блідий, сухий і чужий. Не червоний з рекламних роликів, не величний з університетських презентацій. Просто холодна пустеля, яка нікому нічого не обіцяла.

Максим сидів на краю ліжка й кілька секунд дивився на власні руки.

Пальці не тремтіли. Це було добре. Тіло працювало як треба: серце рівне, дихання контрольоване, м’язи після короткого сну не забиті. Регенерація зробила свою справу — зняла втому швидше, ніж у нормальної людини, підлатала мікротравми, повернула йому майже робочий стан.

Майже.

Всередині все одно щось шкребло.

Не біль. Не ревнощі навіть. Радше дурна порожнеча після руху, який не мав завершення. Як коли простягаєш руку, а предмет уже прибрали. М’яз ще пам’ятає жест, але тримати нічого.

Максим підвівся, застібнув комбінезон і провів долонею по коміру, вирівнюючи складку. Дрібниця. Але такі дрібниці допомагали не думати про інше. Ранкова зарядка, короткий душ, шлях із житлового блоку до загальних боксів — усе це стало ланцюжком простих дій. Нормальних. Безпечних. Майже чужих.

У спільній зоні вже хтось був.

Софія сиділа біля стіни з планшетом і чашкою гарячої синтетики, яку тут із ввічливості називали чаєм. Богдан щось вносив у журнал. Марта стояла біля столу, перевіряла вміст медичного кейса, і навіть здалеку було видно, що вона нервує.

Букет лежав на тому самому місці.

Його тільки посунули ближче до краю стола, щоб не заважав чашкам, планшетам і пакетам із сухим сніданком. Ніхто не викинув. Ніхто не забрав. Маленькі полімерні квіти лежали серед технічного безладу, мов річ, яка не знала, до якого світу належить.

Максим зупинився лише на мить.

Марта підняла очі.

Не сказала нічого.

І за це він був їй вдячний.

— Верес, — гукнула Ліза з боку технічного модуля. — Якщо ти вже тут, йди сюди. Твій костюм сам себе не піджене.

Софія тихо опустила погляд у чашку. Богдан зробив вигляд, що не почув. Марта ледь помітно посміхнулася краєм губ і знову повернулась до аптечки.

Максим видихнув.

— Я теж радий тебе бачити.

— Не бреши зранку. Погана прикмета.

Він рушив до технічного модуля.

Біля входу стояла Стася.

Вона була вже в польовому комбінезоні, волосся зібране, обличчя трохи втомлене, але надто рівне. Побачивши його, Стася усміхнулася першою — швидко, легко, майже звично. Так, ніби вчорашнього вечора не було. Ні дверей. Ні голосу Арсена. Ні букета на столі за її спиною.

— Максе…

Він зупинився. Не різко. Просто настільки, щоб показати: почув.

За її спиною у спільній зоні лежали квіти.

Стася теж це знала. Погляд у неї на секунду смикнувся в той бік і відразу повернувся до нього.

— Я хотіла…

— Не зараз, — сказав Максим.

Голос вийшов спокійний. Навіть занадто.

Усмішка на її обличчі не зникла одразу. Спершу тільки стала тоншою.

— Я теж піду з вами. Арсен сказав, що вже домовився.

Це зачепило сильніше, ніж мало б. На мить захотілося сказати щось дурне. Не “не йди”. Не “лишайся”. Щось значно гірше: “звісно, якщо Арсен сказав”.

Максим не сказав.

Не перед усіма.

— Тоді перевір костюм, — відповів він. — Там не буде другого шансу згадати, що щось тисне.

Стася ніби чекала іншої відповіді. Можливо, будь-якої іншої. Але тільки кивнула.

— Добре.

Максим пройшов повз.

У технічному модулі пахло пластиком, мастилом і нагрітим металом. Ліза стояла біля розкладених костюмів, тримаючи в руках кріпильний ремінь. Поруч Джміль мовчки перевіряв зброю, а Роман Чорний, який лишався на базі, спостерігав за цим із таким виглядом, ніби знає набагато більше, ніж говорить.