Розділ 9. Букет, який нікому не належав.

День на базі увійшов у ритм швидше, ніж Максим очікував.

Зранку все ще нагадувало набір окремих рухів: хтось тягнув ящики, хтось звіряв списки, хтось лаявся з кабелями, які не хотіли лягати так, як їм наказували. Але ближче до обіду табір уже працював як щось цілісне. Не ідеально. Просто достатньо злагоджено, щоб це перестало виглядати тимчасовим.

Максим ніс до технічного модуля коробку з витратниками для зв’язкового вузла і паралельно думав зовсім не про зв’язковий вузол.

Стася.

Не те щоб він весь час крутив у голові ту ніч. Навпаки — робота, переліт, Марс, перші дні на базі добре вміли забивати думки. Але коли з’являлася пауза, навіть коротка, пам’ять підсовувала її знову: руде волосся, тісна кімната в його квартирі, тихий сміх у темряві, відчуття, ніби на кілька годин усе стало простішим, ніж було насправді.

Це не виглядало як “велике почуття”. І не було схоже на щось, що треба негайно драматизувати. Але й випадковістю вже не здавалося. Принаймні не для нього.

Проблема була в іншому: він не знав, що з цим робити тепер.

Для неї минуло всього кілька днів. Для нього — значно більше. Переліт, кріо, висадка, перші робочі дні — за цей час він устиг подумати про це більше, ніж хотів би. І дійшов до простого висновку: можна хоча б спробувати. Не промовами й не обіцянками. Просто дати зрозуміти, що та ніч для нього не зникла.

На Землі було б простіше. Можна запросити кудись. Вийти. Посидіти нормально. Не в модулі, де стіни тонкі, як терпіння професора, і всі бачать усіх майже постійно. Тут будь-який крок одразу ставав помітним.

Максим поставив коробку на стіл у технічному відсіку і побачив Лізу.

Вона сиділа навпочіпки біля відкритої панелі, щось перепаювала і лаялася так тихо, ніби не хотіла, щоб електроніка образилася й згоріла з принципу. Фіолетове волосся було зібране абияк, один рукав комбінезона закочений вище ліктя, на пальцях — темні сліди мастила.

— Лізо.

— Якщо це знову “у мене щось не працює”, — не обертаючись сказала вона, — то я одразу кажу: це не в мене, це в тебе руки криві.

— У мене не з цим проблема.

Вона все ж глянула через плече.

— О. Тоді цікаво. Кажи.

Максим замовк на секунду. Уже на цьому етапі ідея починала здаватися дурною.

— У тебе технічний принтер вільний?

Ліза повністю розвернулася до нього.

— Що ти хочеш друкувати?

— Дещо маленьке.

— Це завжди поганий початок.

— Не в тому сенсі.

— Максим, — Ліза випросталась і сперлась стегном об стіл, — якщо ти зараз попросиш мене надрукувати якусь деталь в обхід Крайнього, я, може, і погоджуся. Але якщо ти попросиш щось тупіше — я хочу це почути повністю.

Він видихнув.

— Квіти.

Ліза кліпнула.

— Що?

— Невеликий букет. Із металу й полімеру. Нічого складного.

Кілька секунд вона просто дивилася на нього. Потім повільно розтягнула губи в усмішці.

— Ні.

Максим примружився.

— “Ні” як “не можна”?

— “Ні” як “я хочу ще раз це почути”. Ти на Марсі. У технічному модулі. Посеред монтажу зв’язку. І просиш мене надрукувати тобі квіти.

— Звучить тупо, коли ти це повторюєш уголос.

— Воно й без мене звучало тупо, — сказала Ліза, але вже без злості. — Для кого?

Максим мовчав.

Ліза пирхнула.

— Ага. Для рудої.

— Не коментуй.

— Я ще навіть не починала.

Вона відклала інструмент, підійшла до принтера й постукала пальцем по корпусу.

— Взагалі-то він зараз потрібен для нормальних людей.

— Я швидко.

— Усі так кажуть.

— Лізо.