Розділ 8. Перший робочий ранок.

Макс прокинувся ще до сигналу. У каюті було тепло й тихо — корабель тримав режим так, ніби вчорашній вихід на Марс був просто пунктом у журналі. Він сів, кілька секунд послухав власне дихання і встав без роздумів.

Ранок пішов на автоматі: вода, гігієна, коротка перевірка дрібниць у кишенях комбінезона. Ніяких “ритуалів” — тільки порядок. Потім зарядка: розігрів, кілька вправ на плечі й спину, розтяжка. Так їх ганяли на підготовці, і це було єдине, що стабільно знімало напругу — не словами, а тілом.

Коли він вийшов у коридор, корабель уже жив. Десь клацнули двері, у вентиляції рівно тягнуло повітря, на далекому стику глухо відгукнувся механізм — нічого урочистого, нічого зайвого. Макс пройшов до ангара швидким кроком, не заглядаючи ні в чиї каюти: йому не треба було знати, хто ще прокинувся. Йому треба було встигнути.

В ангарі екзоскафандри стояли на стелажах, як учора: маркування, ремені, зарядні гнізда — все на місці. Це й було головним. Коли навколо інша планета, ти тримаєшся за те, що не змінюється.

Він обрав свій комплект і почав вдягатися. Рама на плечі, фіксатори, кабелі — по порядку, як відпрацьовували десятки разів. На тренуваннях їм спеціально “псували” дрібниці: підсовували не той ремінь, залишали клапан напіввідкритим, ставили час і тиск. Тоді це дратувало. Зараз — працювало. І навіть тішило тим, що не підводить.

Макс перевірив живлення, герметику, канал зв’язку. Коротко, без “ще раз на всяк випадок”: зайва метушня тут виглядала слабкістю. Він закрив шолом, дочекався зелених індикаторів і лише тоді підняв погляд на шлюз.

Шлях назовні був уже знайомий. Не “звичний” — але достатньо знайомий, щоб не витрачати на нього думки. Панель відповіла стандартними підтвердженнями, шлюз прийняв сухим повітрям, тиск пішов вниз по шкалі. Макс стояв рівно і просто чекав, поки система зробить свою роботу.

Зовнішній люк відкрився, і Марс зустрів його тим самим, що й учора: холодом, пилом і тишею. Без “вау”. Без жестів. Просто робоча зона.

Він вийшов і одразу взяв темп — рівний, економний. До модульного будинку було недалеко, але кожен крок в екзі мав бути точним: коротше, стабільніше, без різких переносів ваги. Ґрунт під ногами не пружинив. Він просто приймав — і цього було достатньо.

Десь збоку по периметру висіли охоронні дрони — маленькі точки над низьким рельєфом. Вони не лізли в очі, але Макс бачив їх завжди. Як камеру в коридорі: перестаєш помічати, але не забуваєш, що вона є.

Біля одного з модулів стояли технічні короби й акуратно складені кабелі — підготовлені, але ще не підключені. Макс ковзнув по них поглядом і не зупинився. Модуль зв’язку сьогодні почнуть ставити в роботу — він це знав із вчорашніх коротких команд. Земля з’явиться в ефірі не одразу, і від цього нічого не змінювалося: спочатку — день, задачі, дисципліна.

Вхідний шлюз модульного будинку був уже за кілька десятків метрів. Макс зменшив крок, перевірив індикатори на зап’ясті. Зелене. Рівне. Нормальне.

Він став перед панеллю, дочекався підтвердження доступу — і зайшов у шлюз. Усередині було світло й тепло. І це різко нагадало просту річ: він уже встиг вийти назовні, пройти по поверхні й повернутися… а для інших ранок тільки починається.

Шлюз зачинився за ним.

Макс дочекався, поки система закінчить короткий цикл, і тільки тоді взявся за фіксатори. Шолом — на полицю. Рукавиці — в контейнер. Кабель — у паз. Зовнішній пил він зняв щіткою короткими рухами, не розмазуючи по пластику. Рама екза стала на стійку рівно, як треба. На підготовці за безлад у шлюзі виносили мозок довше, ніж за криву доповідь, і зараз це вже не дратувало. Навпаки — економило час.

Він провів пальцем по ущільнювачу, ще раз глянув на індикатор герметики й відчинив внутрішні двері.

У модулі ранок тільки збирався докупи.

У спільній зоні вже горіло основне світло. На столі лежали пакети зі сніданком, хтось уже відкрив воду, хтось поставив грітися напій. Пахло пластиком, гарячою рідиною з автомата і трохи втомою — тією, що накопичується не за одну ніч, а за місяць дороги в залізі.

Софія сиділа біля столу з чашкою в одній руці й планшетом у другій. Вона була з тих людей, які встигають прокинутися раніше за обличчя: погляд уже зібраний, а волосся ще ні. Поряд Данило намагався відкрити пакет із сухим сніданком так, ніби вів із ним давню особисту війну.

— О, ранній птах, — кинув він, помітивши Макса. — Ти там що, марш-кидок навколо бази вже зробив?

— Не встиг, — відповів Макс, стягуючи внутрішній підшоломник. — Вирішив лишити тобі шанс на подвиг.

Данило фиркнув.

Софія тільки ковзнула по ньому поглядом, відмітила пил на черевиках і кивнула:

— Бачу, герметика тебе сьогодні не вбила.

— Дякую, дуже теплий комплімент із самого ранку.

— Не звикай, — сказала вона й відпила зі своєї чашки.

Макс підійшов до столу, взяв пакет і стакан. Сніданок був таким, як і весь останній місяць: поживний, акуратний, без фантазії. До цього теж звикають.

Трохи далі, ближче до кухонного блоку, стояли Влада і Стася. Обидві виглядали так, ніби прокинулися не на Марсі, а в поганому сервісі готелю, де адміністратор ще й образився на зауваження. Влада дивилася на пакунок у руці з таким виразом, ніби особисто він і був винен у всьому, що пішло не за її сценарієм. Стася мовчки крутила чашку в руках і ще не вирішила, хоче пити це чи краще лишитися голодною.