Розділ 5. Зручна версія.

День на борту складався з однакових деталей: світло вмикалося без “ранку”, коридор звучав одним і тим самим гулом, а люди розходилися по секторах так, ніби так було завжди. Макс прокинувся, умився, натягнув форму, з’їв пайок майже без смаку й відчув, що тіло вже прийняло правило гри: тут не питають, чи ти готовий — тут просто йдеш у режим.

Після ангара руки трохи нили. Після душу — ніби стерли зайве. Після короткої паузи в каюті — знову хотілося рухатися, бо стояти й думати на кораблі було дивно: сама обшивка ніби не любила бездіяльності.

Збір у брифінг-відсіку став ще однією звичкою. Сухе світло, рівні стіни, ряди сидінь, екран, що вмикався так, наче йому байдуже, хто на нього дивиться. Софія вже сиділа з планшетом, Данило — зі своїм обличчям “я встиг підготуватися до будь-чого”. Макс сів ближче до проходу — не через поспіх, просто так було зручніше: встати й піти без зайвих поглядів.

Професор Кравченко з’явився без театру. Поставив планшет на стіл, підняв руку — і над ним спалахнула голограма: Земля, тонкі лінії орбітальних трас, маркери дат. Усе виглядало красиво й холодно.

— Сьогодні коротко, — сказав він. — Без ваших “а чому” і “а якщо”. Просто запам’ятайте контекст.

Голограма змінилася: графік розвитку — різкий підйом за останні сто років, такий стрімкий, що виглядав майже нечесно.

— Ви любите думати, що це “природний прогрес”, — продовжив професор. — Людство, мовляв, дозріло, зібралося, стало розумнішим. Це гарна казка. Її зручно розповідати в аудиторіях і на урочистих промовах. Але реальність простіша: хтось колись залишив нам те, чого ми не могли зробити самі.

Він повів долонею — і поруч із графіком з’явилося одне слово.

АРК-ТЕМУН.

Назва прозвучала в голові як знайома, хоча Макс не був певен, звідки саме. Наче чув її в дитинстві — в новинах, у підручнику, у чужих розмовах,  де дорослі сперечаються й роблять вигляд, що це не про віру.

Софія підняла руку обережно — не надто високо, ніби боялася, що жест буде зайвим.

— Професоре… Арк-Темун — це ті, кого називають “архітекторами”?

Кравченко скривився так, наче слово було занадто м’яким.

— Є така гіпотеза, — сказав він. — Для тих, хто любить красиві формулювання.

Суха версія виглядає інакше: було зовнішнє втручання. Не “створили з нуля”, не “ліпили людей руками”, як у міфах. Підштовхнули. Підрівняли. Відмітили в правильний бік.

Голограма змінилася знову: силует примата, проміжні стадії, людина. Між ними — тонкі позначки, як шрами на лінії часу.

— Дарвінівська еволюція, — сказав професор, — тільки з пальцем на вагах. Десятки маленьких корекцій. Не магія. Не чудо. Просто хтось дуже терплячий колись вирішив, що з цього виду вийде щось корисне.

Данило вже щось записував. Софія дивилася так, ніби слова професора зачіпали не тільки цікавість, а й особисте.

Ріхтер стояв збоку, сперся плечем об стійку — як людина, яка присутня не тому, що їй цікаво, а тому що так треба. Він мовчав рівно до того моменту, коли професор вимовив:

— Саме це і дало стрибок. Технологічний. Соціальний. Космічний.

— “Дало”, — повторив Ріхтер тихо. — Ви говорите так, ніби це заслуга.

Кравченко повернув голову повільно.

— Докторе, я говорю так, щоб вони не розбігалися по словах і не плутали гіпотези з фактом.

— А я говорю так, — так само рівно відповів Ріхтер, — щоб вони не плутали повторення з розумінням.

Професор не змінив тону, але в повітрі стало твердіше.

— Коротко.

Ріхтер кивнув на голограму — не торкаючись її.

— Офіційна версія зручна. “Знайшли — повторили — стали кращими”.

Проблема в тому, що ми повторюємо те, що бачимо, а не те, що розуміємо. Це різні речі. І коли ви називаєте наші системи “вершиною” — ви робите з цього фразу, а не точність.

— Тобто? — сухо спитав професор.

— Тобто вершина — це не блиск і не гордість, — відповів Ріхтер. — Вершина — це коли механізм живе без людини поруч. Коли час не з’їдає його за десятиліття. Коли система не потребує нашої присутності, щоб залишатися системою.

І якщо уламок чужого пережив століття, а наші “взірці” потребують обслуговування щодня — то питання не в пафосі. Питання в масштабі підходу.