Розділ 4. Робочий режим.

Верес. Верес…

Голос капітана пролунав у вузькому коридорі так, ніби він не кликав — фіксував. Максим обернувся. “Джміль” стояв біля стику перебірок, спиною до стіни, наче корабель був його кабінетом. Рівний погляд, руки вільні, жодного поспіху.

— Я довго згадував, — сказав капітан, примружившись. — Був у мене один кадет. Верес… Іван, здається. Упертий, але не дурний. Не люблю таких. Бо з них інколи виходять люди.

Макс не одразу повірив, що це про нього.

— Це мій батько, — сказав він.

Капітан кивнув, ніби ставив галочку в голові.

— Так і думав.

Макс ковтнув.

— А… скільки тоді вам років, якщо ви мого батька тренували?

На секунду здалося, що капітан усміхнеться. Але він лише зсунув погляд на півміліметра — і цього вистачило.

— От на мить здавався розумним — і знову поїхали, — сухо кинув він. — Вік — це для тих, кому треба виправдання. Мені треба результат.

Він зробив паузу, ніби слухав не Макса — корабель.

— Я бачив зхаріантів зблизька, Верес. Вони не питають, скільки тобі років і що ти “вибрав”.

Слова впали рівно. Не як погроза — як факт.

— Повернемось до тебе, — продовжив капітан. — Мутація у вашій сім’ї гарна. Батько був живучий, швидко вчився, нерви — як трос. Ти теж не порожній. То чому ти ще не в армії?

Макс відчув, як у ньому піднімається знайоме — не образа, а впертість.

— Не в армії, бо це мій вибір, — сказав він. — Я вчусь. І зможу головою принести більше користі.

Капітан повільно видихнув через ніс.

— Ти правий, — сказав він тихо. — Деякі головою стільки користі приносять… що нею все роблять. І двері відчиняють. І їжу в організм кладуть.

Макс стиснув щелепу.

— Я не…

— Я знаю, що ти “не”, — перебив капітан. — Але я питаю не для краси. Я питаю, бо місяць на борту — це не університет і не гуртожиток. Тут або стаєш корисним, або стаєш тягарем. А тягарі в космосі погано поводяться.

Він нахилив голову ледь помітно.

— Чим ти займаєшся, Верес? Конкретно. Не “вчуся”, а що вмієш робити руками й головою так, щоб інші жили довше?

Макс на мить завис. Слова “зхаріанти” ще стояли в повітрі, як холодна металева нота.

— Я… — почав він, збираючи думки. — Фізпідготовка, витривалість. Можу допомагати в ангарі. Працював із інструментом, не професійно, але…

— “Але” залиш собі, — урізав капітан. — Я не беру “але”. Я беру роботу.

Він відштовхнувся від стіни й зробив крок повз Макса, але на півходу зупинився й кинув через плече:

— І ще одне. Тримайся подалі від Руденка. Він тобі здається другом, бо сміється голосно. Такі люди завжди сміються голосно, коли їм нічим відповідати.

Капітан рушив далі коридором. Рівно, без шуму. Наче рішення вже прийняте — і просто вбудовується в розклад.

Макс залишився на місці й відчув, як корабель під ногами дихає механікою.

Місяць польоту.

І, здається, капітан щойно натиснув “старт”.

Каюта зустріла тишею і безладом, який уже не виглядав нічним пригодницьким хаосом — просто сміттям. Макс зачинів двері й кілька секунд стояв, дивлячись на розкидані речі, ніби оцінював фронт робіт.

Він почав без поспіху. Чужі речі — в контейнер. Порожні пакети — туди ж. Ковдру згорнув, поверхню протер рукавом, поки не зник липкий запах учорашнього вечора. Каюта повільно поверталася в стан приміщення, а не наслідку чийогось “відпочинку”.

Свої речі він розклав швидко: форма окремо, взуття під панель, рюкзак у нішу. Коли закінчив, у каюті знову стало зрозуміло, хто тут живе.

Душ був короткий. Вода холодна — або так здавалося після напруги. Макс стояв, спершись лобом у металеву стінку, поки шум змивав залишки сну й чужих голосів. Без думок. Просто повернення в робочий стан.

Коли він натягував форму, браслет на зап’ясті коротко завібрував.

СИСТЕМА:

Студентський склад. Загальний збір. Брифінг-відсік. 20 хв.