Розділ 3. Шоста година польоту.

Світ повернувся не звуком — світлом. Рівним, білим, таким, що не питає, чи ти готовий. Макс розплющив очі й кілька секунд дивився в стелю, поки мозок намагався згадати, де саме він лишив учорашній вечір.

Під спиною була панель. Жорстка, холодна, з ледь відчутною вібрацією — ніби весь простір дихав механікою.

Він повернув голову.

На сусідній ніші Арсен сидів, упершись потилицею в стіну, і тер скроні так, наче хотів викрутити з голови останні години. Погляд у нього був злий і порожній одночасно — класичний стан людини, яка прокинулася не там, де планувала.

Ближче — Стася. Волосся розсипане, комір збитий, але очі вже живі. Не сонні — зібрані. Так дивляться ті, хто звик прокидатися в проблемах і одразу шукати вихід.

Десь збоку хихикнула Марта. Не сміх — короткий звук, ніби вона перевірила реальність на міцність і та… тріснула. Влада пробурмотіла щось у подушку, не відкриваючи очей, і перевернулася, як людина, яка принципово не приймає нові обставини до першої кави.

Макс ковтнув. Повітря було сухе, з металевим присмаком — як після води з поганого фільтра або після дуже правильного “сну”.

— Це… що? — голос Влади прозвучав глухо, майже образливо.

— Схоже на… — почав Макс, і сам не знайшов слова.

— На “ми влипли”, — спокійно підказала Стася.

Арсен відпустив скроню, глянув навколо й видихнув крізь зуби:

— Я вас попереджав. Нічого доброго з таких вечорів не виходить.

— Ти? — Марта повільно сіла й оглянула його з ног до голови. — Ти щойно сказав “я попереджав”?

— Я… — Арсен замовк, ніби зрозумів, що звучить смішно.

Двері клацнули.

Не відчинилися — саме клацнули, як перевірка: “усі на місці?”. І від того звуку Максу раптом стало ясно просте: тут усе працює за правилами. Навіть їхні голови.

Замок знову клацнув — і двері від’їхали вбік.

На порозі стояла дівчина у формі. Акуратна, зібрана, з планшетом у руках. Вона зробила крок усередину — й застигла.

Перед нею: четверо людей у різних позах поразки, сум’яття й учорашньої самовпевненості. Волосся, коміри, погляди. Кілька порожніх ніш. Один чіткий запах: “ми не мали тут бути”.

Дівчина мовчки подивилася на них.

Вони мовчки подивилися на неї.

Секунда. Друга.

Потім вона так само мовчки зробила крок назад, і двері почали закриватися.

— Ей! — озвався Макс, не знаючи, що саме хоче зупинити: її чи факт, що вона зараз піде й залишить їх тут із питаннями.

Двері вже майже зійшлися.

— Вибачте… — долетів її голос, спокійний, професійний, як у сервісного повідомлення. — Я, здається, переплутала каюту.

Замок клацнув.

Тиша повернулася — ще густіша, ніж була.

Арсен повільно повернувся до Макса й вимовив те, що висіло в повітрі з моменту пробудження:

— Скажи мені, Верес… ми що, вже в космосі?

Макс облизав губи — металевий присмак не зникав.

— Якщо це сон, то хтось зекономив на веселощах. Схоже, так. Ми летимо.

Стася сиділа поруч уже зібрана всередині, хоча зовні — розпатлана. Влада не відкривала очей, ніби вирішила перечекати реальність. Марта дивилася в стелю так, наче там були інструкції.

Двері каюти клацнули ще раз — і цього разу їх не питали.

Вони відчинилися різко, на півходу.

На порозі стояв чоловік із важким корпусом і спокійним обличчям. Не форма — просто присутність, від якої в кімнаті стає менше повітря. Поруч — двоє аугментів у темному, без знаків.

Капітан не заходив одразу. Він просто подивився всередину — і поглядом порахував зайве.

— Цікаво, — сказав рівно, без здивування. — Руденко, ти переплутав мій корабель із клубом? Склад пасажирів не редагується після запуску.

Арсен сів рівніше, ніби тримав спину не для себе.

— Це… не планувалося. Вийшло випадково.

— “Випадково” — це коли чайник сам вимкнувся, — відрізав капітан. — А тут три незаявлені пасажири на шостій годині польоту. Ми вже на курсі.