Розділ 2. Останній вечір на Землі

У шафі не знайшлося нічого нормального.

Форма.

І ще кілька речей, які виглядали так, ніби були куплені “на потім”, але це “потім” ніколи не наставало.

Макс закрив дверцята й усміхнувся. Хотів відпочити — а вигляд мав, як людина, що знову йде щось доводити.

Телефон у руці важив більше, ніж мав. Він подзвонив мамі, не відкладаючи.

— Привіт, — сказав він. — Я сьогодні трохи зайнятий, але вирішив, що дві хвилини знайдуться завжди. Навіть якщо тобі здається, що ні.

Вона щось сказала про гордість, про престиж, про “береги себе”. Він слухав і кивав, хоч вона цього не бачила.

Розмова була коротка. Але правильна.

Макс поклав телефон і ще раз подивився на шафу.

Нормальних речей не додалося.

Зате на рахунку — так.

— Добре, — сказав він у порожню кімнату. — Значить, поїдемо купимо.

Він закинув куртку на плече, перевірив рюкзак — мінімум речей, максимум свободи — і вийшов із квартири.

Місто вдень виглядало чесніше, ніж уночі. Тут одразу було видно, де люди не рахують, а де навчилися рахувати швидко. Макс їхав крізь рівні, знаючи лише одне: сьогодні він не збиратиметься “як завжди”.

Сьогодні він збирався відпочити.

Шопінг виявився простішим, ніж пункт призначення, про який йому не дали сперечатися. Він узяв базовий набір для людини, яка хоче виглядати “нормально”: темні штани, сорочку без логотипів, легку куртку, що не пахла старим університетом. Продавець щось радив про “міський стиль”, Макс мовчки кивав і думав тільки про одне: якщо вже майбутнє підписали за нього, то хоча б комір він обере сам. Пакет із покупками шарудів у руці, ніби нагадував: сьогодні він справді може дозволити собі зайве.

Уночі місто змінювало обличчя так, ніби вдень носило форму, а тепер знімало її з полегшенням. Світло теплішало, вогні тягнулися смугами по мокрому склу, неон розрізав темряву на рівні. Навіть дощ тут був частиною задуму — дрібний, блискучий, майже красивий.

Макс їхав мовчки, дивлячись, як місто переливається шарами. 

Він і сам не знав, чому вибір упав саме сюди. Назву чув давно — від однокурсників, які вимовляли її з тією самою інтонацією, з якою говорять про чужі гроші й чужі двері.

«Синкопа».

Злачне місце. Не в сенсі бруду — у сенсі концентрації. Тут збиралися ті, хто міг дозволити собі втрачати контроль без наслідків. Тут не “відпочивали” — тут знімали обмеження.

Капсула зупинилася біля входу, який не намагався привертати увагу. Жодних вивісок, жодної реклами — тільки тонка лінія світла й двері, що виглядали дорожчими за половину кварталів, які Макс бачив дорогою.

Охорона стояла нерухомо.

Не “качки”. Не показові громили. Навпаки — занадто спокійні. Занадто зібрані. Такі не лізуть у бій першими, бо знають, що якщо доведеться — він уже виграний.

Макс ковзнув поглядом по руках, по шиї, по лінії щелепи.

Або адаптанти.

Або кіборги.

Останнім часом це стало майже модою. Колись усе починалося з допомоги — відновити рух, повернути зір, дати шанс тим, кому не пощастило. Потім — як завжди — військові програми, контракти, “підсилення”. Хто відмовиться від швидкої сили, якщо потрібні тільки гроші?

Для власників таких місць це була не безпека. Це був статус.

— Бронювання? — спитав один з охоронців рівно, без інтонацій.

— Ні, — сказав Макс. — Вперше.

Погляд — швидкий, майже невидимий. Браслет. Одяг. Поза. Те, як він стоїть і як дихає.

— Сам?

— Так.

Кілька секунд тиші. Погляд ковзнув по ньому так швидко, що Макс не одразу зрозумів — його просто оцінили… чи справді просканували.

Такі паузи не для сумнівів — для рішення.

— Проходь.

Двері відчинилися, і звук міста обірвався, ніби його просто вимкнули.

Всередині було інше повітря — густіше, тепліше, з запахом алкоголю, металевих нот парфумів і музики, яка не била по вухах, а тримала всередині ритму. Світло не освітлювало — воно малювало людей шматками, дозволяючи бути ким завгодно й ніким конкретно.