Розділ 1. Порогове значення

Металевий настил під ногами ковзнув, і Макс на мить подумав тільки одне: навіщо він взагалі вліз у цю авантюру.

Не заради честі. Не заради школи. І точно не заради “традицій”, які любили писати великими літерами на банерах під стелею. За банерами тут стояли спонсори, ставки й суха математика: перемога — це гроші. Поразка — ще один місяць із “якось викрутимось”.

Перед ним супротивник підняв меч. Лезо блиснуло під холодним світлом, і зал — технологічний, стерильний, набитий датчиками — раптом став дуже простим місцем. Два тіла. Дві помилки. Один крок, який уже не повернеш.

— Бій! — відрізав суддя.

Макс рушив першим, ніби запізнювався на пару, і часу на красиві дуги не було. Удар — перевірка. Другий — пастка. Супротивник купився на швидкість, а Макс хотів не швидкості — виходу. Він підкрутив кисть, змістив центр, і чужий клинок пішов повз, зачепивши тільки повітря.

Усе, що було далі, тривало секунди: метал об метал, крок убік, короткий ривок уперед. Клинок Макса зупинився там, де вже не грають у спорт.

Сигнал. Табло. Зал видихнув.

І тільки тоді в кишені завібрував телефон.

“Синку, ти як? Я дивлюсь трансляцію. Горджуся тобою. Поїси хоч щось сьогодні. ❤️”

Від батька — тиша. Як завжди. Ніби в цьому світі можна було встигати тільки одне: або роботу, або людей.

Макс ковтнув повітря, підняв очі на суддю, який уже щось говорив про “нагородний клинок”, і раптом усміхнувся сам собі:

меч у двадцять третьому столітті — це було смішно.

Але сміятися було ніколи. Він уже запізнювався.

— Мутація! — крик прорізав шум залу ще до того, як суддя встиг договорити фразу про результат.

Макс уже знімав рукавичку. Металевий запах клинків повільно розчинявся в повітрі, поступаючись чомусь буденному — поту, пластику, чужому роздратуванню.

— Подивіться на рухи! — не вгавав хтось із трибун. — Таке без змін не роблять!

Супротивник стояв мовчки, стискаючи руків’я, і дивився кудись повз Макса. Йому було зручніше вірити в пояснення, ніж у поразку.

Суддя підняв руку. — Біометрія чиста. Допуск підтверджено. Результат зафіксований.

Це нікого не заспокоїло. Кілька голосів злилися в глухий гул — слова “нечесно”, “підкручено”, “черговий” губилися між собою, як статистика в зведенні.

Макс ковзнув поглядом по табло, не затримуючись. Зелені цифри мигнули — і зникли, змінившись коротким повідомленням:

ЗАРАХУВАННЯ ВИКОНАНО.

Сума була рівно така, щоб не думати, чим платити за наступний місяць.

Телефон завібрував вдруге. Система чемно повідомила про переказ, а трохи нижче — про нагороду. Суддя вже простягав футляр: темний, лаконічний, з холодною застібкою. Усередині лежав меч — простий, без прикрас, із дрібним маркуванням на обуху.

Макс кивнув, прийняв футляр і засунув його в портфель, ніби це був не клинок, а ще одна папка з конспектами.

За спиною знову щось кричали. Про правила. Про чесність. Про те, що “таких” взагалі не мали допускати.

Він не обернувся.

Годинник на зап’ясті підморгнув червоним. ПАРА. 7 ХВИЛИН.

Макс рушив до виходу, лавіруючи між людьми, які все ще шукали пояснення. Пояснення зазвичай були простіші за правду — і значно зручніші.

На ходу він закинув портфель на плече й подумав, що якщо бігти, то ще можна встигнути. А якщо не встигне — це вже буде проблема завтрашнього Макса.

Макс вискочив із комплексу на рівень, де повітря пахло озоном і мокрим каменем. Місто жило багатошаровим рухом: над головою ковзали світлові магістралі, нижче — тягнулися пішохідні потоки, ще нижче, десь у глибині, гули технічні тунелі, яких ніхто не бачив, але всі залежали від них так само, як від серця.

Дощ тут не падав — він ніби висів у повітрі дрібною холодною плівкою. Краплі сідали на спортивний костюм, стікали, збиралися на рукавах. На рекламних екранах вода розбивала світло на уламки, і місто здавалося ще більш штучним, ніж було насправді.

Макс ковзнув поглядом по вітринах: на верхніх рівнях — скло, спокій, м’які лінії й люди у світлих куртках, які не поспішали нікуди принципово. На середніх — потік, шум, голоси, дрони-доставники, автоматичні кавові модулі, черги до сервісних стійок. Унизу, між опорами, виднілися коридори, де світло було не “дизайном”, а мінімумом, щоб не впасти.