Людський фактор

Черговий ранок, 8:30. Шкільна медсестра Оксана зайшла в кабінет директора. Знову запізнилась, але з ким не буває.
Зазвичай вона йшла сама, але цього разу її викликали.
У кабінеті було тихо. Надто тихо.
А в другому кріслі сидів один з вчителів — Єгор Олександрович.
Якщо директор мав серйозний вираз обличчя, то Єгор Олександрович посміхався.
Не “трохи”.
Просто посміхався. Довго. Нерухомо.
Ніби вже знав щось, чого не знала вона.
Вона ковтнула. Ніколи раніше він не дивився на неї, тим більше — так. "Дивний він.." - думала вона 

 — Сідайте, Оксана Володимирівна, — сказав директор.
Вона сіла. Запізно зрозуміла, що опинилась поруч з Єгором.
Від нього тягнуло напругою.
— Оксана Володимирівна, — повільно почав директор, — чи відомі вам останні новини?
— Ні… — вона трохи усміхнулась, як завжди. — Я зранку не читаю.
— Добре. Тоді інакше. Ви вчора допомагали хлопцю на ім’я Якоб?
— Якоб… — вона задумалась. — А, так. Був такий. Зранку ще прийшов. Я тільки зайшла — а він уже чекає.
— На що він скаржився?
— Та нічого серйозного. Біль у грудях, у горлі після їжі… — вона знизала плечима.
— І ви допомогли?
— Звісно.
— Одразу?

Оксана коротко засміялась.
— Ну… я ж не робот. Я тільки прийшла. Перекинулась словом з колегою, воду попила… документи віднесла… — вона зупинилась, помітивши їхні погляди. — Він почекав. Там нічого критичного не було. Та й то було всього хвилин 20
— А потім?
— Я відвела його в медпункт. Дала ліки.
Тиша.
Довга.

 — Це добре, — раптом сказав Єгор Олександрович.
Вперше.
Спокійно. Рівно.
Потім засміявся. Тихо. Невчасно.

 —  Єгор Олександрович, з вами все добре?, - спитала Олена, дещо здивована та налякана такою реакцією.
— Та в нього все чудово, Оксана Володимирівна, — директор різко змінив тон на псевдодружній, — у нього все "чудово". Завдяки вам.
Єгор Олександрович підняв погляд.
Дивився прямо їй в очі.
Посмішка залишилась.
Але очі - в них було божевілля змішане з люттю.
— Так, Оксана Володимирівна, я в порядку, — сказав він рівно.
— У мене нічого серйозного. Просто сина вчора не стало.
Пауза.
— А так — все чудово.
Він навіть трохи кивнув, ніби підтверджував свої слова.

 Оксана завмерла.
— Що?..
— Той Якоб. Це був мій син.
Тиша стала глухою.
— Він розповів мені, як йому стало погано по дорозі до школи. Як він ішов до вас. Як чекав. Як просив допомоги.
Єгор говорив рівно. Занадто рівно.
— Він казав: “Мені боляче”. П’ять разів. А ви ще десять хвилин змушували його доводити, що він не бреше.
Оксана різко вдихнула.
— Я такого не—
— Ви сказали потерпіти, — перебив він.
Пауза.
— Потім дали ліки. Не перевіривши нічого. Просто — щоб відчепився.
— Це не так—
— І дали холодну воду.
— Усі п’ють таку. Це просто людський фактор, - вона захищалась.
— Мій син — ні.
Тиша.

— А чому у вас в медицині враховують "людський фактор" при ковтанні таблеток? І якщо вже так, чи не означає це, що ви мали толі запитати в Якоба, яку воду він п'є?, - директор 
— Вибачте, але холодна вода може бути лише неприємною, але вона не несе шкоди.
— У цьому випадку несе. Продовжуйте Єгор Олександрович.
— Він прийшов додому блідий. Його трясло. Він не міг їсти. Потім стало гірше.
Єгор усміхнувся. Криво.
— Ми поїхали в лікарню.
Пауза.
— Не встигли.
Оксана мовчала.
— У нього була сильна реакція. Ліки її посилили. Спазм… серце не витримало.
— …Як це?..
— Та отак.
Тиша.

— Ну і в чому тут моя вина? Це лише дія ліків, в я за них не відповідаю?— Оксана не відчувала жодної провини.
— Провина? — він навіть не підвищив голос.
Ледь нахилив голову.
— Та ні. Він вас не звинувачував.
Пауза.
— Він просто помер.

Оксана Володимирівна мовчала, доки Валентин Іванович не заговорив:
— Вас звільнено, Оксана Володимирівна. А через тиждень — суд.
Вона лише кивнула. Не відчувала провини чи хоча б співчуття, лише думала, як зняти звинувачення в суді.

Єгор Олександрович теж вийшов.
І знову засміявся.
Не голосно.
Не істерично.
Просто… сміявся.
Ніби нічого вже не мало значення.