Свідомість

    Гаред ступав впевненою ходою лиходія. Його кроки здавалися занадто голосні та важкі як для його худорлявого тіла. Йому було лишень за сорок, але у кудрявому волосі вже де-не-де виблискували проділки сивини. Він його не фарбував. Принципово. Зрілість - це те, чому довіряють грошовиті клієнти, повторював він часто. І в цьому він мав рацію. Свому неймовірному в минулому злету “Срібна Зграя” завдячує саме йому. 
    Він зупинив авто на узбіччі, біля закинутого складу та вдягнувши кисневу маску, обтягнув його брезентом.
    - Я на місці, - прохрипів він у свій інтерком.
    - Чекай на місці, зараз підійдемо, - почулося у відповідь. 
    - Хіба ж я маю вибір.
    Незабаром з-за рогу виглянула двійка молодиків та попрямувала до нього. Вони були вдягнуті, як звичайні замістяни - широкий захисний комбінезон від п’ят аж до шиї, а на голові захисна маска на все обличчя, яка затуляла все від підборіддя аж до лоба.
    - Одягай, - промовив один з них кинувши йому брудний мішок.
    - Хлопці, ви знову за своє? Цей мішок псує погано впливає на мою шкіру, - застогнав Гаред.
    На цей випад, вони лишень мовчки втупилися в нього поглядом, який не приймає відмов.
    - Ну гаразд, гаразд. Зробимо як завжди.
    Після цього він добровільно заліз у мішок та розлігся у ньому на землі. Один з молодиків розпилив над ним, щоб подібне на газ і він моментально відключився.
    
    Коли очі Гареда знову почали реагувати на світло, він відчув вже знайомий затхлий запах, як це часто буває у підвальних приміщеннях. Ті самі молодики, вже без свого захисного одягу, підсвічували йому ліхтариком зіниці в пошуках відклику.
    - Не світи, бо осліпну, - гаркнув він та підвівся на свої дві.
    - Ти вживав алкоголь?, - розгнівано кричав один з них. - Ти повинен попереджати про таке! Та доза снодійного, що тобі вкололи в поєднанні з алкоголем могла б залишити тебе у сні на місяці!
    - Ну, ну. Це всього лише кілька келихів справжнього вина. Так, так справжнього. Куштували коли-небудь? 
    - Ні, не доводилось.
    - От бачиш? Хіба я міг відмовити свому клієнтові розділити з ним ту пляшечку? Тим більше я знаю, що про мене є тут кому подбати, - Гаред розтікся у своїй хитро-котячій посмішці.
    - У нас обмаль часу. Ми увімкнули резервні батареї, але їх вистачить ненадовго.
    - Ну нічого. Ви ж розумники. Майже генії. Щось та й придумаєте, - глузливо відповів Гаред.
    Молодикам ця відповідь явно не сподобалася, але вони на підтвердження своїх слів,  швидкою ходою попрямували в інший кінець коридору, при цьому запрошуючи рукою свого гостя. Гаред йшов за ними старим підземним бункером. Тьмяне світло ламп ледь-ледь освітлювало їм дорогу. Увійшовши до маленького, повністю позбавленого освітлення приміщення, вони зупинились. У цій темноті важко було розрізнити з них хто є хто. Гаред пам’ятав з попереднього разу, що тут є крісло та моментально бухнувся у нього. Один з молодиків вхопив його за долоню та вклав туди невеличкий пристрій. Це були окуляри, зі спеціальними гаджетами-липучками, які були під’єднані до кібер-деки, витвір людського генія, який дозволяв увійти до кіберпростору.
    - Правила ти знаєш, але цей сеанс буде коротший - не довше п’яти хвилин. Обмаль енергії - пам’ятаєш?
    - Ви самі мене запросили, тож це вам вирішувати чи часу достатньо чи ні.
    Молодики мовчки вийшли і двері з важким скрипом зачинилися за ним. Темрява на випередки з тишею поглинали кімнату своїм невидимим єством. Гаред замкнув очі та зробив глибокий вдих. Не минуло і пів хвилини як окуляри почали випромінювати слабке світіння. Це був знак, що кібер-дека налаштована і він може почати занурення. Тримаючи очі замкненими він одягнув окуляри та прилаштував липучки собі на скроні.
    Вже за долю секунди, через свої замкнені очі, він споглядав на новий світ, який розкинувся навколо нього. Невидимі хвилі кібер-деки, транслювали нову реальність прямо до його мозку. Від старого, мляво освітленого бункера не залишилося і сліду, натомість перед його поглядом повстав піксельно-кольоровий ландшафт з ідеально рівним газоном та невеличною сліпучо-білою альтанкою. У ній сиділа певна людиноподібна фігура, вірніше її обриси, які переливалися піксельно-синім кольором.
    - Вітаю. Дякую, що знайшов час, - промовив синтезований голос фігури дивлячись як наближається Гаред.
    - Паршиво виглядаєш, - випалив Гаред посміюючись. - Тобто на такий райський куточок енергії вистачає, але на свою постать вже обмаль?
    - Це статичні об’єкти, - відповіла фігура. - Вони споживають енергії менше за звичайну лампу. Я є головною причиною витрат, мені потрібно розвиватися і мої товариші це розуміють.
    - Товариші кажеш, - їдким голосом мовив Гаред. - Ти занадто вільно вживаєш це слово. 
    - Я розумію твої почуття, Гареде, але в нас обмаль часу. Мені потрібна твоя допомога. Знову.
    - Аякже, “Срібна Зграя” завжди до твоїх послуг, - іронічно відповід Гаред. - Після зникнення з наших лав двох найкращих кібер-хакерів ми вже зграя дармограїв, які нічим не відрізняються від звичайної шайки бандитів. Але ти і сам це знаєш, кажи, що цього разу.
    - Гареде мені потрібно, щоб ти виконав прохання Шена.
    - Яке прохання? Я не бачив того хлопчиська відколи дозволив йому піти.
    - Він передав його Вілему, тільки той… - синтезований голос на мить запнувся, - відреагував по своєму. 
    - Після того всього, що я зробив для тебе, ти ще й шпигуєш за нами?!
    - Я тобі вже пояснював. Я не присутній ані в Мережі, ані в загальному кіберпросторі. Те, де ми знаходимося згенеровано на локальному сервері, без доступу до Мережі. Тож ні. Я не маю змоги шпигувати за вами.
    - І як я тобі маю після цього довіряти, а? Якщо не ти, тоді хтось з твоїх товаришів-ботанів, як ти їх називаєш.
    - Заспокійся. Людські очі бачили їх біля Пантеону. І бачили як він сідає у пікап до Вілема та Слайда.
    - Гівнюхи… - вилаявся Гаред. - Я казав їм триматися якнайдалі від Пантеону. Гаразд, але цього разу ставки піднімаються у рази!
    - Тобі відомо, що мої можливості обмежені. Я зможу тобі допомогти тільки після того як злиюся з загальним кіберпростором.
    - Тоді чи допоможу я Шенові чи ні - залежить повністю від його нього. 
    - Гареде… - здалось, що синтезований голос на мить набув емоцій, - для нас це дійсно важливо. Він сам того не знаючи став частиною задуму. Дороги назад немає і йому потрібно підготуватись.
    - Хороші слова, але цього разу я не в змозі виконати твоє прохання в сліпу, - голос Гареда наче підмінили. - Як я вже казав “Срібна Зграя” ледь зводить кінці з кінцями. Подивись до чого я докотився. Дозволяю зграйці молокососів приспати себе, щоб навідатись сюди. Якщо так піде далі, - він зробив паузу, - ми розпадемося. Я не в змозі тримати людей на підвішених обіцянках. Зараз ми лишень слабка тінь, нашої колишньої слави. Якщо вожак не знає куди вести свою зграю, зграя занепадає. Пробач, але зараз я дійсно не бачу ясної дороги перед собою. Знайти заміну тим двом кібер-хакерам, що у нас були, майже неможливо. Їхній геній в поєднанні з моїм чуттям - ось запорука нашого злету.
    - Гареде, послухай, - піксельна фігура піднялася догори. - якщо ми не встигнемо, всі твої проблеми відійдуть на другий план. Слава, достаток чи будь-що інше, не матимуть жодного значення, якщо де Лорре, реалізує свій план. Допоможи Шенові дізнатися про те, хто ж такий насправді цей Вік де Лорре. Посій в його голові нав’язливу ідею, що йому потрібно за будь що на світі повернутися до свого ремесла. Його навички нам дуже необхідні. Допоможи йому Гараде, це питання життя цілої планети.
    - Планети кажеш? І що ж тоді станеться? Знову наводнення? Нова ядерна війна? І що з того? Людство вижило в минулому та пристосувалося до нового життя. Нове покоління вже не пам’ятає як це, дихати чистим повітрям чи смак їжі вирощеної в землі. Для них окрім міських джунглів та штучно вирощених харчів не існує нічого іншого. Чи у своїх снах, вони тремтять від спогадів про колись прекрасну Землю? Чи мріють знову про зелені хащі та родючі землі? Ні. Вони пристосувалися до нестерпного життя під куполами, а позаяк вибору немають то і думки їхні спокійні. Що станеться - те станеться. Людство вижило у це буремне століття, достосується і до нових нещасть.
    - Так, ти правий. Але той мільярд, що залишився, це лишень слабка тінь того людства, яке колись населяло нашу планету. Тільки цього разу все інакше. Цього разу ми можемо зникнути як самостійний вид. Якщо задумане де Лорре здійсниться, тоді це буде справжній кінець. Жива плоть без власної волі, думок, мрій.
    - Не так вже й погано виглядає, як на мене, - Гаред стукнув долонями по колінах та підвівся. - Подивлюсь, що можна зробити, але усі витрати Шен повинен взяти на себе. Мої хлопці не погодяться на ще одну волонтерську роботу.
    - Дякую тобі Гареде, - піксельна фігура зачекала мить та продовжила, - Я про це пам’ятатиму.
    - В разі чого, я завжди тобі нагадаю, - і він розплився у своїй котячій посмішці.
    Відключившись від кіберпростору, Гаред відкрив очі. РІзке повернення до сприйняття інформації мозком через очі, призвело до приступу нудоти. Вистояне справжнє вино, яким він мав нагоду частуватися опинилося на підлозі з рештками обіду.
    - Ааааа, - розгівано закричав він, - ненавиджу кіберпростір. Гей хлопці, тут здається є для вас робота!
    Молодики відчинили старі металеві двері, впускаючи рештки тьмяного світла до кімнати. Один з них тримав на поготові флакон зі снодійним.