Справа

    Шен прокинувся від легкого вібрування на руці. Це був його особистий обруч. Він піднявся з ліжка та протер все ще заспані очі. Внаслідок відсутності будь-якого сонячного світла у свому приміщенні, він підвів очі на старий механічний годиник, який йому дістався від батьків - той показував на пів до шостої ранку. У ванній кімнаті він прийняв душ, настільки швидкий, наскільки вистачило денного ліміту води. Бабусі вже не було вдома. Скоріш за все подалася на ранкову зміну. Вона завжди мовчки робить своє, подумав Шен. Ніколи не чув, щоб вона нарікала. Як би не було скрутно, вона завжди мовчки буде тягнути на своїх старих, змучених плечах тягар не тільки свій, а і як це часто бувало всієї сім’ї. Її старі коліна, котрі потребували імплантів, надзвичайно важко переносили сходи, а поза відсутністю ліфта, шлях до низу і назад займав чимало часу. Вона мусила прокинутися не раніше ніж о четвертій ранку, щоб подолати ці перешкоди сучасного міста і вчасно встигнути на зміну. За сніданком Шен знову пригадав їхню вчорашню розмову. Міцний сон, дозволив йому ввібрати та пронести вчорашній день через себе. Бабуся була права, він надто захопився пошуками та настільки відірвався від реальності, що перестав помічати як їй знову довелося вийти на роботу. А вона як вже казалось, завжди мовчки робить своє. Потрібно повертатися до життя, подумав він. Вибач брате… Ти б скоріш за все волів, щоб я тебе забув та продовжив жити далі, але це твоє бажання. Моє ж, далі залишиться незмінним. Тільки вже не з тими силами, що раніше…
    Зустріч з Флетом була призначена на дванадцяту, тож у Шена залишалася купа вільного часу. Рефлектуючи над закинутою реальністю, він згадав, що давно не навідувався до батьків. Накинувши на себе вчорашній одяг, Шен поплентався сходами в низ. Діставшись до монорейки, він наткнувся на натовпи невблаганно крокуючих людей, які в пориві якнайшвидше дістатися роботи о цій порі, нехтували рисами, притаманним людям з великих міст. Вирішивши, що це не найкраща ідея - Шен був змушений добиратися до батьків на своїх двох.

    Нижнє Місто не найкраще місце для прогулянок. Особливо район в якому він проживав, славився своєю жорстокістю та непривітністю до чужаків. От тільки бувши частиною цієї спільноти, Шен відчував себе тут безпечніше ніж біля палацу самого президента Верхнього Міста. Жвавий натовп не обійшов його стороною і на узбіччі. Вулиці так само як і метро, кишіли робочим класом. Тільки дороги не відчували ранішнього ритму. Розкіш, під назвою автомобіль, була недоступна для більшості, а через те, що електрична енергія була єдиним доступним засобом живлення, її також було обмаль. Штучне сонце, так називали термоядерний реактор, завдяки якому стала доступна концепція енергетично незалежного міста. Після того як материки почали тонути, а ядерна зима огортала горизонт - земний люд почав все більше ізолюватися від навколишнього середовища. Мільйони вцілілих у страшних катаклізмах біженців - пересувалися вглиб континенту, створюючи тим самим шалений тиск на місцевих жителів. Ізоляція - була визнана єдиним слушним виходом з цієї ситуації. До того часу більшість великих міст вже мали своє власне “сонце”. Стаючи енергетично незалежними, міста закрили свої кордони, всупереч волі держав,  що дало поштовх до відокремлення від великої політики на користь розв'язання локальних проблем. Це і було фундаментом до постання міст-держав. На території Нової Європи таких можна було нарахувати не більше сотні. Місто Франкфурт, яке колись було знане як фінансовий центр Німеччини, тепер перетворилося у величезний агломерат міст-портів - завдяки Великому Валу, океан вдалося зупинити саме на цьому місці. А такі гіганти як Барселона, Рим, Стамбул, Париж прийняли свою долю і тепер мирно спочивають на дні бурхливого океану. Від колишніх островів Великої Британії - залишилися маленькі клаптики поверхні, на яких рештки колись величної нації, продовжували своє існування. Територію на схід від Уральських гір, ядерна війна зробила непридатною до існування, а вода з озера Байкал, найбільш прісноводного озера Євразії, зробилася непридатною до споживання. Токсини роками перетворювали цілющу воду на отруту. Міць колишньої західної Європи похитнулася і тепер такі міста як Київ, Львів та Краків отримавши вихід до океану, набували щораз більшої ваги на політичній арені Нової Європи, розквітаючи як портові міста-гіганти.
    Шен саме намагався перейти дорогу, як з-за повороту з шаленою швидкістю вискочив пікап. Було досить дивно споглядати як його беззвучні двигуни женуть цього монстра по вулицях Нижнього Міста. Більшість перехожих навіть не спохватилася від його виду, але Шен добре знав кого саме несе цей шмат металу.
    - Заскакуй! - почулося з пікапа, як тільки відчинилися двері.
    Шен спантеличеним поглядом обвів присутніх. Він боязко переводив зіницями, шукаючи пояснення цим діям. Його горло ще пам’ятало вчорашній біль і тому він не одразу наважився на перший крок. 
    - Швидше малий! Зі мною тобі ніхто не нашкодить.

    Ці слова подіяли як заспокійливе. Він присів на заднє крісло до своїх колишніх товаришів. Двері за ним автоматично зачинилися, а пікап рвонув так само швидко, як і з’явився.
    - Давно не бачились, малий, - Гаред усміхнувся по-котячому.
    - З тобою Гареде таки давно, не можу сказати того самого про вас хлопці, - Шен окинув поглядом Слайда та Вілема, який у відповідь лишень заскреготів своєю металевою щелепою. Слайд повернувся до нього лицем, оскільки його крісло вільно оберталося навколо осі.
    Гаред розвалився на задньому кріслі, обійнявши однією рукою підголівник свого сидіння, а іншою - спинку переднього крісла. У своїй долоні, він тримав справжню мідяну монету, релікт минулого, щоразу вміло перекидаючи її крізь свої пальці. Попри присутність колишнього боса, Шен почувався досить насторожено. Він підсвідомо розумів, що їхня розмова буде зовсім іншою від вчорашньої, але все-таки не міг собі дозволити необачність.
    - Не зважай на Вілема, у нього був поганий тиждень, чи не так, друже?
    - Чи місяць? - підхопив Слайд.
    - Саме так. Але настрій спадав поступово, починаючи десь рік тому, - відізвався здоровань.
    - Будемо говорити про справу, чи знову будемо згадувати минуле?
    - А сопляк знахабнів! При всьому свому розумі, життєві уроки даються йому важко, - прогримів Вілем своїм басом.
    Шен не міг дозволити собі проявити слабкість. Фізично слабкий, він добре усвідомлював, що Вілем запросто розтрощить його голову своїм кулаком, але дозволити показати слабкість перед найсильнішим вовком “Сірої Зграї” він не міг. Хоча і йому важко давалися базові аспекти людських відносин, він досить добре засвоїв цей урок від Гареда.
    - Як я і казав, важкий тиждень, - обірвав їх Гаред. - Скажи мені хлопче, на чорта тобі здався цей Вік де Лорре?
    Шен обвів поглядом присутніх, витримуючи паузу. Отже, до Гареда таки донесли його прохання.
    - Екран увімкнений? - він кинув погляд на Слайда.
    - Аякже, телепню! Без нього ми б не говорили про такі речі! - обурено вибухнув молодик, показово роблячи руками уявну бульбашку, яка захищає від будь-якого прослуховування.
    - У мене є певні думки, що… - він на мить зам’явся, - що, Вік де Лорре, може бути причетним до зникнення Ліама.
    У салоні запала нервова тиша. Лишень Гаред і далі споглядав його своїм поглядом. Попри значний час проведений разом, Шен так і не навчився інстинктивно читати свого боса.
    - Ліама кажеш? А тепер слухай сюди хлопче, - голос Гареда набув грізних тонів, а сам він похилився вперед. - Скажу тобі це ще раз. Згідно з моїми даними, Ліам не зник. Його вбила чорна крига, а вірніше його мозок, коли він намагався проникнути до цифрового бастіону власне самої К’юкан Індастріс у кіберпросторі. Де Лорре, про якого ти згадував, працює саме там, чи не так? Вчора ти намагався влаштуватися до цієї корпорації, і як мені доповіли хлопці, - він кинув рукою у бік Вілема та Слайда, - ти дав йому просканувати свій мозок, хтозна-що він там відкопав. То ж я цілком розумію реакцію Вілема. Мені теж було б важко втриматись почувши від тебе ці слова.
    Шен витріщився поглядом у вікно за Гаредом, і споглядав як вони минають вулиці Нижнього міста. Він нервово мотав взад-вперед головою та плечима та попри це намагався виглядати спокійним. 
    - Я не вірю цьому. Я пам’ятаю день коли йому відповіли з К’юкан Індастріс. Він, завжди скупий на емоції, не міг приховати своєї радості.
    - Чи ти коли-небудь бачив на власні очі того листа? Чи ти коли-небудь бачив у нього бодай пропуск до Верхнього Міста виписаний від імені К’юкан Індастріс? Це всього лишень його слова, кинуті на вітер, хлопче.
    - Можливо і так, але,  - він на мить задумався, - я йому вірю.
    - Він йому вірить! - Гаред ляснув себе по ногах. - Чи у вас кібер-геніїв так заведено - вірити? Чи це віра тримала тебе під час наших завдань чи холодна і прорахована логіка? Ти раціональна людина Шене, ти ж розумієш, що Ліам аж ніяк не міг працювати на корпорацію рівня Кʼюкан!
    - Тоді чому ж ти, той для якого не має секретів, дозволив йому піти, знаючи що він бреше? - голос Шена щораз набував непритаманних йому грізних тонів.