Розділ 1. Коріння. Дитинство та юність.

Олексій народився в маленькому селищі, або, можна навіть сказати, у селі. Такі місця називають «забутими Богом». Близько десяти похилених будинків, стара школа, магазин із облупленою вивіскою та розбита дорога. Тут рідко відбувалося щось нове, тому будь-яка ситуація сприймалася як грандіозна подія.

Олексій з дитинства звик говорити тихо. Не тому, що був спокійним, а тому, що гучний голос все одно нічого не змінював.

— Знову в хмарах літаєш? — роздратовано кидала мати, ставлячи на стіл тарілку з їжею. — Хоч би раз допоміг по дому без нагадувань.

Він мовчки брав ложку. Виправдовуватися було безглуздо: вдома ніхто не слухав пояснень.

Його мати працювала продавчинею в місцевому продуктовому магазині. Зарплата в неї була невелика, але, як і будь-яка мати, вона завжди намагалася приносити синові щось смачне й робила все для того, щоб її дитина не відчувала себе обділеною.

Батько працював у полі й повертався додому пізно. При цьому він майже завжди приходив з перегаром, після посиденьок із колегами наприкінці робочого дня, і дуже втомленим. Він майже не розмовляв із сином. Іноді лише кидав коротке:

— Будь чоловіком.

Олексій постійно думав, що саме означає бути чоловіком? Терпіти? Не плакати? Ніхто не пояснював. Цю фразу батьки застосовували до нього при будь-якому прояві емоцій.

У школі все було ще простіше. Там були сильні й слабкі. Уже в перший тиждень навчального року його новий рюкзак опинився в калюжі. Старші хлопці сміялися так голосно, що навіть вчителька визирнула з кабінету, але зробила вигляд, ніби нічого не помітила.

— Дивись, ботанік зараз заплаче, — посміхнувся високий і кремезний старшокласник.

Олексій не заплакав. Він підняв мокрий рюкзак, витер його рукавом і пішов далі. Сміх за спиною виявився болючішим за будь-який удар.

Знущання з боку однолітків і старшокласників були настільки частими, що він до них уже звик. Хтось штовхав його в коридорі, хтось ховав підручники, хтось сідав за його парту і казав:

— Це тепер моє місце.

Підлітки дуже часто виявляють зневагу і навіть жорстокість щодо слабших.

Найстрашнішим було навіть не приниження, а реакція дорослих. Точніше, її відсутність. Вчителі говорили одне й те саме:

— Не звертай уваги й не смій з ними битися.

Нібито, якщо не звертати уваги, то проблема кудись зникне. До батьків із цими скаргами він не звертався і навіть не думав про це, оскільки батько не тільки не допоміг би, а й ще й вилаяв би за те, що скаржиться.

Одного вечора батько помітив у нього синяк під оком.

— Побився?

Олексій кивнув.

— Виграв?

Він заперечно похитав головою. Батько важко зітхнув і відвернувся до телевізора.

— Значить, погано старався.

Ця фраза закарбувалася в пам’яті сильніше, ніж сама бійка. Не «хто тебе вдарив», не «тобі боляче?», а лише питання про перемогу. Ніби цінність людини визначалася виключно тим, чи здатна вона завдати болю у відповідь.

З того дня Олексій почав непомітно змінюватися. Він став уважно спостерігати за людьми. Помічав, як найгучніші замовкають і підлабузнюються перед тими, хто сильніший. Як добрих використовують, а жорстоких — бояться. Формула навколишнього світу була такою: правий не той, хто чесний, добрий чи порядний, а той, кого неможливо зламати і хто фізично сильніший.

Сам собою напрошувався висновок, що для того, щоб не стати зовсім скривдженим життям і боязким ботаніком, потрібно взяти себе в руки й навчитися захищати себе.

Вечорами він почав віджиматися, прямо у своїй кімнаті. Також виходив на вулицю й займався на турніку. Спочатку десять разів, потім двадцять, потім стільки, поки не починали тремтіти руки. Не заради спорту. Це була його маленька, мовчазна клятва.

Він уявляв собі день, коли зможе спокійно подивитися в очі кожному, хто сміявся з нього. Не щоб поскаржитися, а щоб ніхто більше не наважився.

Поки батьки думали, що син просто дорослішає, всередині нього повільно зростало щось набагато небезпечніше за звичайну дитячу образу. Вона не зникала. Вона накопичувалася, ставала сильнішою й глибшою. І саме такі почуття одного разу змінюють людину сильніше за будь-які слова.