Трохи Юстиних думок!

Звуть мене Юстина, любоньки. І  от що я вам скажу. Надворі ХХІ століття. А це, як не крути, щось та й означає. Ото, до прикладу, гламурні бесіди за круглим столиком з горнятком чаю і відставленим мізинцем – то тепер рідкість. Хіба що якась тематична вечірка на тему «Кілька сот років тому» наклюнеться. Тоді й побачити можна яку панну в криноліні чи панича в панталонах.

А  в будні дні тепер усі дуже  сучасні стали. Лаконічні, соціальні  та замережені. Тобто відсиджуються у соціальних мережах.  Мають столики і горнята з чаєм або кавою лиш на фото.

Світ крокує страшне вперед. Я от ще не стара наче, але вже відчуваю, що відстала від того життя конкретно і надовго. І зараз розкажу, чого.

Ну, таки зізнаюся,  в мережах я сиджу. Тут вже нема куди дітися. Така річ у тренді давно, а я  троха за тим слідкую.

Но, зауважте собі,  не так, щоб аж дуже!

Маю в  телефоні  мобільний додаток Інстаграм. Люблю собі глянути, як люди живуть, та й  що в мене є найліпшого, теж хочу  показати. Ну і ще якого нового  рецепта пляцка знайти. То все там. В тім мудрім додатку.

Ага! Ще люблю читати всілякі мудрі речення, які по сучасному статусами називають.

От  сіла я якось до телефона та й читаю,  що пише дуже відома блогерша під фотогорафією,  на якій вона моцно обіймає  чоловіка.  А той чоловік стоїть спиною до усіх глядачів. І до мене, у тому числі.

Я собі так оцінила, що він, певно, доста файний. Спина плоска, плечі широкі. Ну й ніде правди діти, нижче пояса то всьо, що обтягнуте джинсами, тоже таке нічого. Коротше, хлопака доглянутий, мускулистий. Правда, подивувало мене дуже, чого то він  спиною до фотокамери  став.

Закралася в голову  спочатку гіпотеза, що може чоловік  з лиця не дуже,  то й встидаєся. Але я вас прошу! Та  з такою будовою тіла  лице вже не має значення.

Спростувала підозру.

Далі було на думці,  що хлопака ховається від фотокамери, щоб його рідна жінка не зовиділа  з тою блогершою.

Але знову відкинула  гіпотезу.  Жінка рідного чоловіка і  зі спини впізнає.  Я навіть  більше  скажу.  Я свого чоловіка впізнаю ще здалеку і зі спини, лиш від  погляду на поставу його тіла. Ну хто ще так лікті у боки розсуває, як не мій мачо.

Лишилася мені одна єдина версія, яку я  крутила і так, і сяк, і все вона була ладна. Ото врешті я собі констатувала, що той чолов’яга  просто не публічна особа. 

Дослідила я собі, любоньки, візуально ту фотографію, та й читаю, що пише під нею блогерша. А вона там цілу сторінку ватману накатала. Є що читати, аж душа радіє. Взялася я до тої справи дуже скурпульозно.

Та перші слова вже збили мене з пантелику.

«Дякую всесвіту, що подарував мені тебе!» − то вона так   видно цінує того чоловіка.

А я собі одразу ж склала два до два, але чотири не вийшло. Як то всесвіт може подарувати щось. Чи він якийсь чудотворець, той всесвіт?

Полізла я в гугола вичитати троха інформації про того дарувальника. Наймудріша в нас вікіпедія ніби. Беру й читаю: «Всесвіт – це весь матеріальний світ, різноманітний за формами, що їх набуває матерія  й енергія, разом з усіма галактиками, зорями, планетами та іншими астрономічними об’єктами.»

Така матеріальна річ  мала би подарувати тій блогерші матеріального, ЖИВОГО чоловіка? Якась галактика чи планета вдула в нього життя і хоппа!  Я тому диву страшенно подивувалася. Ну як можуть зірки, планети, повітря і інші астрономічні об’єкти подарувати їй хлопа? Лишилася того читання, листаю собі далі.

О, на маєш! Іншій відомій дівиці всесвіт подарував дитину. Тут я вже трохи прийшла до тями та й провела аналіз. Врешті задалася таким питанням. Ну чи всесвіт може  дарувати душу?  Оці планети, зорі,  галактики?

Та це ж речі без душі.

А людина з самого малечку з душею. Чи ж то важко допетрати, що Господь Бог створив і всесвіт і людину. Бо він один може створити і матеріальне і нематеріальне. Він один початок і кінець усього.

Невже  всесвіт після вибуху  сам себе розклав на такі полички, де зима узимку, трава навесні зелена, восени жовта. Де листя на деревах кожного року виростає, і кожного року в одну і ту ж пору всихається і падає. Чи це всесвіт стулив до купи планети і галактики після  вибуху і створив листя кожної рослини унікальним. Травичка з одних клітинок, листочки на дереві з інших.

А в ялини голки ще інші. А природу?! Таку, з чітким графіком існування у різні пори року. І такі унікальні тварини! А про людину з її можливостями і здібностями я взагалі мовчу. Бо організм людини це такий досконалий механізм, який від вибуху навряд чи взяв і сам собі склався.

Чи це до снаги всесвіту?   

Та ж той всесвіт теж мусів хтось створити. І цей хтось, то є Бог-Творець неба і землі і всього видимого та невидимого.

Чи ж то встидно тепер дякувати Богові за хорошого чоловіка, чи за  дитятко, яке є в твоїй утробі, а потім народжується, таке миле  й ніжне!

Чи встидно зізнатися у любові до Бога, який створив тебе саму?

Ми усі Божі творіння, справа його рук, то чому ж ми встидаємся цього?

Чи то може мода тепер така, всесвіт боготворити? Або може хто встидаєся  Бога назвати Богом, і називає його всесвітом. Людоньки, та ж то не взаємозамінні слова, і не синоніми. Всесвіт то всесвіт, а Бог то є Бог.