34. Нічна мішень

Нічна мішень

В ту саму ніч коли Матіас дізнався правду, про своє походження, народження про своїх батьків, і те як склалися їхні долі. В цю ніч його життя і життя його друзів так само, як і колись життя його батьків було у небезпеці, але він про те, що нічого не здогадувався.

Бебіт відправив до Матіасового дому своїх головорізів, яких напередодні посилав за адресою, щоб знайти Матіасовв сім'ю. Він лютував, гнівався і ричав як лев, як дикий звір несамовито і люто. Він одночасно хотів помститися Барнсту, який принизив його і прострелив йому, а також помститися Матіасу, який вкотре пошив його в дурні. Він бачив у них небезпеку і відразу, йому не потрібні були вони, він вирішив не втрачати свого моменту. Першим з ким він хотів поквитатися на його думку мав стати саме Матіас, який принизив його, який відмовив йому, який показав йому, що він людина, а не його раб.

Допоки Матіас і його друзі сиділи пізньої ночі попиваючи чай, що заварив Майкл, до його будинку в якому горіло світло, тихо підїхали два автомобілі і зупинилися перед вікнами дому. Майкл одразу розчув шум бензинового мотору і вирішив поглянути, що там.

— Ти куди? — запитав у нього Біллі.

— Подивлюся, що там ззовні! 

— А що там може бути? — запитав вже Матіас.

— Обережно! — додав Вільям.

— Стій Майкле! — раптом підскочив Біллі.

— Що таке? 

— Не виходь, стій! — наказав йому Грін. 

Він вскочив мов ошпарений з крісла і підбіг до вимикача, щоб прибрати світло. Ніхто нічого не зрозумів. Коли світло було вимкнено він акуратно відхилив занавіску на вікні і побачив молодиків, що вийшли з автомобіля. 

— Отче Небесний, будь милостивий до нас грішних! — прошепотів він.

— Забирайтеся, негайно! — наче віддав наказ, промовив ветеран.

— Вони тут! — додав Біллі.

— Боже любий! — промовив наляканий Майкл і одразу його губи почали тремтяче ворушитися, він почав молитися.

Матіас мовчав, бо був ошелешений і швидко перекидався поглядом то з ветераном Вільямом то з пресвітером Біллі. Молодики послані Бебітом, вийшли з автомобілів і поспішно дістали з їхніх багажників вогнепальну зброю. 

— У них зброя! — закричав Біллі і відскочив від вікна.

— До чорного входу! — закричав Матіас.

Тільки но Біллі відскочив від вікна, як роздалися автоматні черги і посипалось скло, перші кулі пролетіли між них зачепивши руку Біллі, плече Майкла, але оминули Матіаса і Вільяма. 

— На землю! — крикнув Вільям.

Усі кинулись долілиць, на темну і холодну підлогу, яка вже була всіяна дрібними уламками скла, що впивалися в шкіру рук і обличчя, а згодом і всього тіла. Шквал куль посипався, як град з літнього неба. Усі намагалися затулити порізаними руками вуха і прикрити голову, щоб хоч якось захиститися, усім було лячно, усіма заволодів страх. Поранені Майкл і Біллі видали перші звуки, після поранення, що було доброю ознакою - вони живі. 

— Тікайте звідси! Мерщій! — намагався докричатися до Матіаса ветеран, який зберігав спокій, йому не звикати до такого.

— Туди! — показав він на вихід.

Матіас намагався дотягнутися до Біллі, щоб схопити його і відтягнути ближче до чорного виходу. Але той показав йому жестом руки, що він впорядку, і самостійно почав рухатися по підлозі незважаючи на біль. Майкл був дещо в гіршому становищі, куля влучила в плече і так впевнено рухатися, як це робив Біллі він не міг. Тож Матіас дотягнувся до Майкла і з обережністю на скільки це було можливим потягнув його до виходу попри небезпеку самому схопити кулю.

Біллі рухався сам і Вільям теж намагався рухатися, до виходу. Вони повзли слідом за Матіасом який волік Майкла, що зціпив зуби і терпів біль. Усе це діялося кілька секунд, але для них час зупинився і тривав як тривають вічні муки, без будь якої надії на спасіння. 

Автоматна черга скінчилася, магазини спорожніли, дрібні частинки дому продовжували літати в повітрі, і повільно перетворюватися на пилюку, якою важко було дихати. Стіни будинку стали схожими на мішені в тирі, усе що було на стінах стало розбитим і попадало вниз.

У ветерана теж влучили кулі, але ніхто не почув навіть зойку з його вуст. Було зрозуміло, що людина вже пройшла через пекло на землі, і це для нього не більше ні ж доя когось нестерпний укус комахи.

— Я б вам відстрілявся сволоти! — обурився Вільям, в ньому закипіла кров, але відповісти стрільцям не було змоги.

— Господи скільки у нас часу? — запитав Грін порівнявшись з Вільямом тягнучись до виходу.

— У Господа його вдосталь, у вас ні! — відповів Вільям і взявся з усіх сил за Біллі, щоб допомогти йому підштовхнутися на кілька десятків сантиметрів вперед.

Знову роздалися автоматні черги, знову шквал страху і небезпеки.

— Я не так собі уявляв свою смерть! — зізнався він ветерану, схопившись за руку, що боліла.

— Навіть не думай! — Вільям зібрав свої сили і однією ного, яку мав почав штовхати Біллі в ноги, а саме в ступні, щоб проштовхнути його ще далі, вузьким коридором. Він робив це так, наче поспішав виперти його з будинку, як найскорше. — Поспіши! — закликав його.